Блоги — Михайло Загребельний

Открытое письмо "золотым писателям"

Тарас Григорович пише в листі своєму брату, Варфоломію Шевченку: «22 генваря 1861 р. Погано я зустрів оцей новий поганий рік...».
Кращі слова не підберу, аби змалювати збентеження, в яке мене огорнули дописувачі на сайт Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, Тарас Спіженюк з Тернополя та Оленка Чухрай зі Львова. Вони відповідно по черзі 25 та 26 грудня 2012 року прокоментували висунення роману Олега Чорногуза «Самогубець за покликанням» на здобуття Шевченківської премії Всеукраїнським товариством «Просвіта». «Просвіту», як відомо, теж назвали іменем Кобзаря... Соромно стало, коли ознайомився з думками Тараса і Оленки. За себе, за всіх нас... За мертвих і ненароджених...

Спіженюк твердить, нібито новий роман, виданий у 2012 році, повністю повторює попередній твір Олега Федоровича: «Гроші з неба»: «Новими є кілька сторінок на початку і в кінці книжки... Мабуть саме за це «Просвіта» висунула Чорногуза на Шевченківську премію?!» Львів’янці Чухрай в гостроті вислову не відмовиш. Не хотів би я потрапити на кінчик її пера: «У нас студенти таким чином реферати ліплять зі старих курсових. Мабуть і Олег Чорногуз згадав молодість та зліпив нового романа з того, що було! Йому треба було не на Шевченківську висуватися, а до Вовчика Зеленського у шоу «Розсміши клоуна».

Ніде правди діти, десь врешті саркастичні коментатори мають рацію. Як усміхався 25 вересня 1925 року в газеті «Вісті ВУЦВК» Остап Вишня: «Важке, граждани, пішло життя... І важке пішло, і складне пішло життя... І найгірше в тому житті те, що дедалі воно, життя оте навісне, все складнішає... Голова замакітрюється, схиляється на руки, і в голові тій по борознах великого мозку плазують думки опецькуваті: «Що робити?» Що робити, бо ловить сильно почали...». Дійсно, після затвердження в жовтні 2010 року нового Положення про Національну премію України імені Тараса Шевченка, обговорення номінантів стало нарешті відкритим і непідкилимним. Про що й ці наші нотатки свідчать. А головне, як на мою думку, що в жовтні 2010 року чітко окреслили вимогу висувати нові оригінальні твори, яки побачили світ протягом останніх п’яти років. Дійсно, «Самогубець...» не є оригінальним романом. Він, як російська матрьошка, містить у собі «Гроші з неба». Очевидно, тому таємним голосуванням Шевченківський комітет зняв з розгляду «Самогубця...». Демократія... Іншого не дано, як полюбляє підкреслювати в подібних випадках Віктор Баранов.

Саме Віктор Баранов редагував роман Чорногуза «Гроші з неба», який накладом 5000 тисяч екземплярів в 2010 році видав «Український письменник». Отут і починається наш пафос. Хіба може таке, здається, солідне видавництво, та ще й за редагуванням нинішнього шефа Спілки письменників України Баранова, смішити клоуна? Не вірю?.. Додам, що гроші не з неба впали на друк фоліанту, а з кишені Миколи Катеринчука! (Мабуть, отого ж, депутата нашого народного, тобто слуги народу – Авт.). А в 2012 році вже Вінниця, ДП «Державна картографічна фабрика» дарує нам «Самогубця за покликанням». Доброчесну ініціативу Катеринчука підхопив благодійний фонд «Батьківська земля» та профінансував квазіноводрук. До його 28 - ї сторінки автор справді оригінальний. Зауважу, що «Самогубець...» - не просто роман. А «роман – пересторога». Починаючи з 28 сторінки ми слово в слово перечитуємо «Гроші з неба». Цей, як його охрестив Олег Федорович, «роман – гротеск». На сторінці 412 «Самогубця...» завершується «гротеск» й до фінальної сторінки 423 продовжується «пересторога». Так ото ж. З оригінальністю трохи не склалося. Та хіба це привід глузувати? Я так і знав!

Хіба 2012 рік запам’ятається читачам тільки вінницькою матрьошкою?! Тарасе Спіженюк, Оленко Чухрай – відкриймо сайт фонду «Бітьківська земля». Олег Федорович, довірена особа кандидата в народні депутати, голови правляння цього фонду Оксани Калетник виступає перед нашими дорогими трударями, від села до села, аж до міста Могилів – Подільський. Оксана Калетник схвильована: «Ми виросли на гострих жартах журналу «Перець». Аби мої земляки поринули, згадали ті славні роки (Радянської влади – Авт.), коли гумор був не вульгарним, а справжнім, інтелектуальним...». Олег Федрович доповнює: «... На нас покладена величезна моральна відповідальність – привити людям справжній вишуканий гумор, подарувати посмішку, примножити позитивні емоції. Адже зараз молодь йде шляхом руйнівного грубого гумору». Сподіваюся, Тарасе й Оленко, ви не пішли тим згубним шляхом?!

Олег Федорович у 2012 році ще й продемонстрував нам, як останньої суботи листопада ми здатні не тільки скорботно вшанувати загиблих в 1932 – 1933 роках. Але й подарувати посмішку, примножити позитивні емоції: повіншувати «Золотих письменників України». Саме 24 листопада 2012 року, останньої суботи листопада, в гламурній, бальній залі київського готелю Fairmont вручали ці відзнаки. Коли продивляюся фоторепортажі про те шоу в інтернеті, аж кортить вигукнути: «Струнко! Шикуйсь! Рівняння на героїв, корифеїв!». Леонід Кравчук нагороджує Юрія Мушкетика, Микола Жулинський – Олега Чорногуза. Мабуть, і Павло Мовчан, коли ставив на бланку «Просвіти» підпис під поданням «Самогубця...» на Шевченківську премію, в першу чергу думав не про тонкощі Положення про цю високу відзнаку. Мабуть, Павло Михайлович таким чином також подарував нам посмішку?!

Слід зауважити, що в матрьошку «Самогубця...» матрьошка «Гроші з неба» потрапила ледь – ледь підмальована, неушкоджена. Я особисто знайшов аж три розбіжності між варіантами в редакції Баранова та вінницьким, 2012 року. На сторінці 60 у Вінниці поставили розділовий знак, кому, там, де Віктор Федорович її ставити відмовився, після «мене»: «Він дивився на мене, мов бовдур». На сторінці 67 немає курсиву Баранова в реченні «Про все не забув». На сторінці 74 сумніви посіяли римські імператори. Аби ж то знаття! Набазікали чортибатьказнащо, а тут суши голову... «Золотий письменник України» Олег Чорногуз нещадний до негативних своїх героїв: «При слові «золото» чи «позолота» я знову згадав ... фразу Веспасіана, а може це сказав і не Веспасіан... «Гроші не пахнуть». В редакції Баранова фразу Веспасіана вклали у вуста Тиберія.

Автор нещадний до своїх героїв. Як грошенят здерти – то неміряно і за всяку ціну. Як повію зняти – то краще зразу двох. Як номер на авто почепити – то як у колишнього англійського зятя дочки відомої політичної діячки: «Біг Фіш». Про все автор не забув. Як тримати сідницю в чистоті. Як не любити, «коли в жінки трусики на природі». Як зазирнути під спідницю: «...як вибух... як вибух снаряда. Полум’я чорне, а всередині мов магма... Рожева». Як щоранку нюхати свої шкарпетки. Як сидіти на унітазі. На сторінці 345 дістаємо відповідь на питання: «А який же тоді Господь Бог? Хіба він такий, яким Його малюють на іконах?!». Відповідь лаконічна. Як студентський реферат: «Принаймні, Він серветками не користується і на унітаз щоденно не сідає... Він живе на небесах...». Після цього одкровення читача ждуть наступні. Наприклад, технологія вирізання столового буряка, червоного буряка, який би утримався там навіть при ході. Величезні фалоси. Зйомки кінокартини з робочою назвою «Анус – Пахуча Серветка» під гаслом «Утріть носа Голівуду»... От і спало мені на думку, що не розкрив я, мов бовдур, задум Олега Федоровича. Це, можливо, не матрьошки – романи, а оте... як його. Голівудське: рімейк. Повернення до тих славних радянських літ, до радянського вишуканого гумору? Га?! В спільному епілозі і «гротеску», і «перестороги» надибуємо наступні рядки:

«От і вся комедія»

«Я не сказав би, що це комедія...»

«Ти видно нічого так і не зрозумів. Чи не так»

«Мабуть, що так. Нічого»

Оленка Чухрай свій коментар завершує привітом зі Львова. Я дозволю привітати своїх сусідів з дачного кооперативу письменників «Конча Заспа» в Голосіївському районі міста Києва, про яких вище згадав, і, ясна річ, тих, кого поки не згадав. Така вже судилася мені доля – щодня переживати, чи не зустріну бува живого корифея. Треба ж не вдарити обличчям у бруд, підтримати розмову, за розумного зійти. До того ж, крім «золота», у них є ще право, як у Галушки з Часником, бути «в курсі дєла». Вони ж усі в «правлінні». Я виріс у Києві, «на асфальті». Нині на власній шкурі відчуваю, що робили з простим колгоспником вожді «в степах України». Ото ж і слідкую, шановні мої літератори – садоводи, за вашими успіхами. Уточню, епілог «Грошей з неба» завершує пес, який сидів на задніх лапах, плакав великими сльозами. Великими, як його очі. За буквально одним – двома виключеннями, пси в кооперативі письменників «Конча Заспа», що на вулиці Конча Озерна, не плачуть. А дуже голосно і зло обгавкують вас. Звичайно, якщо ви – пересічний, як простий колгоспник, перехожий. Зрозуміло, коли бачать оті лімузини, що розсікають наш хутірський закапелок, як це достовірно змалював автор у «Грошах...», оскаженілі пси перетворюються в «золотих», лагідних і слухняних. От і вся комедія...
2013-03-13 12:32:00