В одному із своїх віршів відомий літературознавець Григорій Аврахов писав:
«Спочатку труд – із кров’ю, потом;
А шана – потім, слава – потім…»
Чи ж буде слава?.. За життя він так і не дочекався гідного пошанування, належної фахової оцінки глибоких літературознавчих досліджень. Його земна дорога обірвалася, і саме тоді, коли, нарешті, світ побачила його монографія «Леся Українка: проблеми текстології та історії друку», яка йшла до читача довгих 32 роки і яка відразу ж стала раритетом…
Самвидавну книгу 1972 року – під тією ж назвою – зустріли як авторську химерію, що не варта уваги. Аби вберегти працю, передав її в депозит Волинському краєзнавчому музею, з яким активно співпрацював десятки літ. У нових, змінених обставинах політичного життя директор музею Анатолій Силюк запропонував передрукувати книгу такою, як з’явилася вона у самвидаві. Але автор вирішив радикально доопрацювати дослідження, перелопативши всі автографи, першодруки та перепублікації в пресі, додавши сповна набутий власний досвід. У загальному підсумку праця радикально оновилася, а дбайливий набір надзвичайно складної графіки текстів, на думку самого Григорія Аврахова, досяг ідеальної досконалості, за що він безмежно був вдячним усім, причетним до її видрукування.
До останньої хвилини свого життя він працював, наснажений ідеєю світлої будучини України, твердо й непохитно вірячи у силу слова, думки, життєвої мудрості і розважливості. Боляче переживав будь-яке відступництво від Правди, свято ніс невгасимий пломінь наукових пошуків і устремлінь. Опублікував велику кількість матеріалів, розвідок, листів. Ось хоч би публікації останніх років: «Український феномен Леоніда Кисельова», «Поезія «Досвітні огні»: правда реального тексту», «Як підіймались бої за вбереження третього меморіального будинку Косачів у Новограді-Волинському», «Лист Григора Тютюнника до редактора видавництва «Молодь», а ще коментарі до заблокованих цензурою віршів Лесі Українки, що не ввійшли до Зібрання її творів у 12-ти томах. А як тут не згадати серйозну наукову студію «Штрихи до політичного портрета Олени Пчілки: без ретуш та помстливих розправ», вміщену у збірнику матеріалів науково-практичної конференції «Олена Пчілка і Волинь», 1999 р. Перу вченого належать також одні з перших розвідок-оцінок значним літературним явищам: книзі Григора Тютюнника «Зав’язь», І.Чендея «Птахи полишають гнізда», пізній ліриці Любові Забашти; він досліджував творчість М. Старицького, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, О. Гончара, М. Шумила, Олега Ольжича, Яра Славутича. Окремі праці надруковано в Чехії, Словаччині, Великій Британії. Вступав у полемічні дискусії з науковцями, дошукуючись текстуальної автентичності, скрупульозно звіряючи різні нашарування авторського письма.
Григорій Герасимович Аврахов – із когорти шістдесятників, що відчайдушно виборювали незалежність нашої України, викладач і педагог, музейний працівник, текстолог, документознавець, один з небагатьох знавців архіву родини Драгоманових-Косачів, глибокий лесезнавець. Народився на Єлисаветградщині в хліборобській родині, яка під час насильницької колективізації зазнала репресій. Щойно скінчивши школу, потрапляє у вир війни, де в одному з боїв був тяжко поранений. Повернувшись з війська, наполегливо торує шлях до освіти, навчання в Криворізькому педінституті поєднує з учительською працею. Аспірантура в київському Науково-дослідному інституті педагогіки позначена самостійними пошуками, як писав пізніше, «важким зусиллям виборював собі концептуальні засади, світоглядні підоснови наукового поступування».
А потім – Ніжинський педінститут. Анатолій Шевченко згадує, як у 1968 р. він разом з групою київських літераторів – Григором Тютюнником, Є.Гуцалом, І.Драчем, Б.Олійником та М.Вінграновським провели зустріч для студентів і викладачів. Зініціював це зібрання Г.Аврахов – тодішній декан філологічного факультету. Звучали в авторському виконанні недруковані твори: Григора Тютюнника новела «Медаль» про голод 1946–1947 рр., уривок з повісті «Місто N» Є.Гуцала, громадянська лірика І.Драча і М.Вінграновського. Відкрито говорилося на тій зустрічі про стан і функціонування в тодішній Україні української мови, про засилля русифікації. Звичайно, такі зухвалі речі не могли минути безслідно. Дісталося Шевченку, Гуцалу і Тютюннику, але особливо організатору. Відтоді Аврахова мовби не помічали, планомірно усуваючи його з наукового кола.
Переїхавши до Києва, працює на посаді проректора Інституту культури, але недовго. Заради того ж світлого ідеалу знову пішов на ризик, передавши за кордон трактат І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Разом з Лесею Йосипівною Коцюбою пізніше й відповіли за це. Невдовзі залишився без роботи. Майже 12 років ніде не друкувався. А в результаті – як злічити тих ненаписаних рядків, досліджень, монографій? Так і нездійсненними лишилися сотні планів…
Григорій Аврахов був надзвичайно серйозним науковцем. Написане з-під його пера глибинно виважене, містке, подекуди метафоричне або іронічне і завжди сотні разів перевірене. Тож, маючи вже можливість друкуватися, він не міг продукувати скороспілки, а тому його неспішне письмо має велику наукову вагу і літературознавчу цінність. Громовицею його слово звучить і в його віршах.
Нині готовим до друку лежить його збірник наукових студій – результат довголітніх занурень у неосяжну глибінь літературного процесу. Але він вже не побачить омріяне. І тепер від нас залежить майбутнє його спадщини, яка має бути донесена до найширшого кола зацікавлених.
Григорій АВРАХОВ
МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ
Матінко Божа, я нині з молитвою
Перед Твоїм пресвятим олтарем:
Словом гарячим, сльозою пролитою
Молю, Всеблагая, рятуй, бо помрем.
Сонмище ворога вдерлося в груди,
Кров висисає, спотворює Дух.
Підступом, гвалтом, лавиною бруду
Нас побиває орава злодюг.
В горі такому нам гурту б триматись,
Каждий щоб певен святої мети:
Вистоять, вижити, не піддаватись,
Корені роду свого берегти.
Ми ж, як здурілі, очмарені бевзні:
Брат йде на брата, зубами стина;
Жертви мільйонні поглинули безвість –
Яди ж розбратні все ллє Сатана.
Зайди чужинські, дурні яничари
Край богоданний на хрест розп’яли;
Хмарою сунуть московські почвари,
З наміром волю державну валить,
Знов Україну в крові затопить.
Матінко Божа! Щодень я з молитвою
Перед Твоїм пресвятим олтарем:
Словом гарячим, сльозою пролитою
Молю, Всеблагая, рятуй, бо помрем;
З нами Господнєє слово умре.
БЛАГОСЛОВЕННЕ
Благословенний біль душі,
Що не дає спокійно спати,
Скликає спогади до хати –
Думок і мрій бунтливе свято –
І крушить тишу у тиші.
Дзвенить оркестром в комиші,
Нуртує запах рути-м’яти,
І невтомленна добра мати,
Прославши рушничок хрещатий,
Із печі вибира книші.
По гобеленах споришів
Ступають босоніж хлоп’ята,
Зчудовані на світ багатий;
А край – зневолений, розтятий,
А люд нажаханий розп’яттям:
Молох справляє шабаші!
Куди ж тобі, дитя глуші,
На поєдинки виступати?
І чим ти маєш воювати?
І на яких злетиш крилятах?
Пощо стискаєш рученята?
Живи – не писни, не диши!
Он скілько голод порішив!
Скількох посаджено за грати!
Скількох знайшла страшна розплата…
А тих, відчужених, проклятих,
Зацькованих своїм же братом,
Де син на батька – звіром, катом
І за іудині гроші
Готовий матір задушить…
Та осторогом не втримати
Ядро, запущене з гармати;
Не людям дано вибирати
Таланту рідкісні карати,
Надійний стартовий рушій
І добру влучність гармашів.
Мені не гоже нарікати:
Хоч змог дісталось небагато,
Мій хист розщеплено, як атом, –
В нім голоси знебулих браттів,
Пекельний стогін казематів,
Вселжа чиновних автоматів
І смертна мить товаришів –
Благословенний біль душі…