Страсбурзькі нотатки

Сховавшись у тонкому дорожньому пледі, живу в ілюмінаторі літака з днем, який давно вже перетік у царство тіней ночі. Світ, укритий густими ковдрами хмар, ледь пробивається чумацькими шляхами міст, відблисками загублених морських маяків і тонкими хвилястими світловодами європейських автомобільних трактів. Над усім цим панує холодне срібло місяця. Тиша. Без запаху і звуку.

Немає потужного „Аеробусу”. Тільки ти, вічність і Україна, яка не залишає серце і нейрони мозку.

Відводиш очі від марева переходів, од земної тверді до космічного холоду, і хвилюється душа думами. Та ще й Шевченко, сум якого „Кобзарем” я тримаю в руках. Настійливо, зі школи живуть в голові слова: „Думи мої, думи мої...”. Не можу читати Тараса, як читаю інші книги... Випиваю спражно рядки вічного крику Генія до нас, і раптово розумію – як сила духу його пророчих помислів грає струнами мого настрою:

І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває...


Ми давно вже втомилися йти без пророків, гонимі вітром.

Україно, Україно...
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить...


Чи чекають нас в Європі, чи вірять нам? Чи бачать вони нашу молоду, волелюбну, але таку ще слабку, тендітну націю українців? Що сказати їм?.. Про наше українське протистояння в віках, про наше національне вміння водночас любити і ненавидіти.

І не бачить, і не знає
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!..


Що народила наша незалежність за мить одного промінчика сонця – отрочеський свій вік? Де українська еліта патріотів? Чому всі шукають винних, а своєї вини не бачать?

Схаменіться...
...Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну...


А може, тому, що ми всі діти Богдана і Мазепи. І живемо косооко, вічно шукаючи свою долю за козацькими могилами в чужих землях, в чужих світах і чужих історіях? Може й так... Але ми вже в Матриці – глобальній мережі єдиного світу. Та чи єдиний він між собою? І де Україна?..

Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.


Ось і все. Чому не читаємо? Чому не говоримо? Чому не живемо цим? Згадую Бориса Олійника, який колись з трибуни в центрі Європи скаржився та талановито ображався на себе: „Ми вже тоді білили хати, коли ви ще не вийшли із печер...”

Справді, ми один із найстаріших європейських етносів з глибокою прадавньою історією, місцем біля вічного шовкового шляху. Волиняни, Древляни, Поляни, Сіверяни, Уличі, Кривичі... Русь окраїнного народу. Він жив... Не знаючи виходу із міжплемінної знекровлюючої боротьби, шматований монголами, степняками малої та великої Азії, дрібними та більшими лицарськими орденами, зграями всіляких авантюристів, що хотіли України. Не до шлюбу, а в рабство чи прислугу. А ми билися. То з ними, то між собою. Стомлені приреченістю руїн запросили варягів до київського трону, аби нас вивели „в греки”: “Земля наша велика і рясна, а порядку в ній немає. Прийдіть княжити і володіти нами.” Та не вдалося. Як і з Річчю Посполитою та Московією.

Ми історичною долею мусимо бути незалежною нацією. Але цю твердь нашої історичної невдачі ми зобов’язані розбити самі. Саме зараз. У час нового великого випробування Українського народу і час великого компромісу на шляху до національної величі або вічної руїни. Революційно чомусь зриваються слова Івана Франка: „Бо вам призначено скалу сесю розбить...”

Важко... Важко нам видається зробити бодай би крок стратегічним шляхом інтеграції до глобального майданчика світової демократії – Європейського Союзу. Либонь, тяжко передусім, що спотворені століттями чвар ми так і не навчилися усвідомлювати, що живемо в одній державі, що ми єдині, що ми однодумці. Ба ні... Нинішні чвари ще не вирок, але свідчать: не вчимося ми. Бо вкотре зіштовхуємося твердими лобами, звеселяючи недругів-ворогів і підтверджуючи слова нашого пророчого Кобзаря:

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають...


Страсбург вирував маленьким Вавилоном. Різноголосий гомін, нескінченний рух людей, машин, які однаково спокійно чекають зелений вогник світлофора. Пахне кавою і мокрим асфальтом. Йду. Без всілякого плану. Із здивуванням не відчуваю себе на чужині. Мені всміхається вже зовсім немолода, але спортивно підтягнута жінка. Очі, як у мами – з густого плетива дрібних зморшок вони випромінюють тепло і якусь несподівану бадьорість. Підтягуюсь, одягаю і собі посмішку. Відчуваю себе оптимісткою. Жену думки про те, що сьогодні мені доведеться знову і знову критикувати неконституційний Указ Президента. Молода пара не скутері – три в одному. Війнула під носом запахом бензину і аромату нагрітого сонцем пшеничного поля, рясно заквітчаного маками і волошками.

Поступово звертаю увагу, що більшість людей йде в одному напрямку. Там, попереду, термінова і надзвичайна сесія ПАРЄ щодо України. Ми вже не здатні, видно зі всього, розмовляти між собою і домовлятись. Всі чекають резолюції Асамблеї. Виявляється, що європейці вже ґрунтовно вивчили наші проблеми і знають, що нам треба робити. Ми між собою обговорюємо резолюцію і майбутнє рішення Конституційного Суду. А чи його буде недостатньо? Не сумніваюсь, що Європа закличе нас повернутись у конституційне поле. Чому ми самі цього не робимо? Адже це єдиний спосіб бути отут, серед народів Європи.

У Страсбурзі якось одразу впізнаєш тих, хто приїхав до Ради Європи. Можливо, це особлива міфічність облич і гра якихось настроїв на них, чи зовсім інша хода, мова рук. Чи якась нарочита діловитість, відповідальність і відчуття важливої місії. Страсбуржці – повна протилежність: спокійні, щасливі. Вони розважлива і перша наша аудиторія, цінителі великого спектаклю на відкритому глобалізованому полі – розбудови великої і єдиної Європи. Куди ми емоційно прагнемо і де шукаємо долю країні. В приймах чи вільну? Ніхто не знає...

Зізнаюся, що під час перших поїздок сюди почувала себе дещо напружено. Але швидко усвідомила, що варто просто залишатись собою, чути і бачити знаки, які посилає доля. Ми у Страсбурзі делегацією із двома півкулями мозку, які живуть різними поглядами на їхнього носія – Україну. Ми розуміємо англійську, французьку, польську. Але не чуємо українською – демократія, це, насамперед, верховенство права. Президент має проводити і захищати інтереси держави як правової, пріоритетно відносно будь-яких політичних вимог. Конституція – це форма досягнутого суспільного договору із чітким розподілом влади і природних прав людини. Вона ясно і зрозуміло встановила межі реалізації державної влади, обмежила її правовими імперативами аби не допустити свавілля в її діяльності, як стосовно окремих гілок влади, так стосовно людини і громадянина. Гоббс в “Левіафані” застеріг, що відмова государем виконувати основний закон “руйнує державу і викликає повну анархію.”

Думки ламає клекіт справжнісінького лелеки, який збудував собі гніздо майже на даху ПАРЄ! Ще один знак. Про що він каже: Україна з нами, вона одна. Лелека, як вартовий свободи, нахиливши голову, готує гніздо для своєї берегині. Людські закони і закони природи. В Страсбурзі вони збалансовані і незаперечні. Ніхто не пробує переписати їх під себе. Це гармонія великих цінностей, які перетворили світ і створили цивілізацію. Франція вважає, що це її лелека. Але він вже надто схожий на того, який будив мене в батьківській домівці. В далекому холодному минулому. Але такому рідному і дорогому...

Шкодую, що не вчила французьку – мову Монтеня, Дідро, Руссо, Вольтера... Слухаю її як музику. Здається, що вона живе і в мені з легким грасуючим “р”, перетоками голосних і такими чутливими наголосами. Купую газету. Розглядаю, намагаюся знайти знайомі слова про Україну. Питаю в перекладача. Але нічого нового. Зате з першої сторінки на мене підбадьорливо дивляться Ніколя Саркозі і Сеголен Руаяль. Яка пара! Шкода, що вони спільно не зможуть опікуватись свободами французів. У місцевій страсбурзькій газеті 40 сторінок. Повне меню для найвитонченішого інформаційного споживання. Шокує, що на відміну від українських газет, політики небагато, а якщо вона й трапляється на очі, то сюжети зовсім не схожі на мову нашої журналістики. Ні сьомого, ані двадцять п’ятого рядка.

Місцевий таксист, що довозив мене до готелю, розповів свіжу „політичну” французьку історію. Під час нинішніх президентських виборів кандидати зазвичай анонсують свої провінційні поїздки. Але якось Ніколя Саркозі вирішив несподівано порушити свій графік, а пресу про це не повідомили. Тож йдуть вулицею двоє чоловіків і бачать якийсь натовп, а тут поліцейський. Питають в нього: „Що відбувається?”. А той: „Саркозі приїхав”. Вони розвернулися та й пішли у інший бік у своїх справах. І ця історія стала топ-новиною в пресі!

Років 40 тому кожен винороб у Страсбурзі продавав своє вино. Держава упорядкувала цей бізнес і зобов’язала господарів реєструвати свою марку і свою етикетку. Основна умова – не ображати релігійних почуттів і французьку державу. А політиків хоч голими малюй – ніхто не заборонить, та й не ображається. Політика – це добровільна згода бути двадцять чотири години щодня готовим до публічності, критики, навіть нищівної. Головне – бути носієм суспільної моралі, спільних традицій і здатним до компромісів і підтримки прогресу.

Не залишає думка, що проблеми нашого буття, конфлікти, кризи – це все штучне, чуже життя. Особливо, коли ти на нього дивишся звідси, з центру дискусії про свободу і демократію. Бо під національними інтересами у нас найчастіше розуміють виключно свої, під суспільною мораллю – язичеську власну мораль, а під верховенством права – верховенство сили.

Ще Гейзінга писав, що головними умовними умовами ігрового дійства мусять бути динамізм і напруга, а все інше “з жанру прози і театру: зачин, .........., кульмінація, ........, et cetera”. Національним режисерам нашого політичного театру абсурду вдається постійно та історично нав’язувати свою гру. І постійно фальшиво грати. Добре, що коли ти вириваєшся за межі цієї театральної драми, то бачиш, як все це брутально спотворено, що його не повинно бути апріорі, бо немає зрозумілих еволюційних підстав для перетворення твоєї країни в полігон одвічної війни. І ми самі себе заспокоюємо: це ж така у нас еволюція і без неї нікуди рухатися не вдасться. Але от вона еволюція, вже запакована в європейську витончену і витребувану часом модель парламентсько-президентської політичної системи із жорсткою парадигмою верховенства права в ній.

Я захоплена моїми колегами-делегатами ПАРЄ, які дружно працювали над українським питанням на сесії з відчуттям відповідальності і солідарності. Я переживала разом з ними під час особистих розмов їхнє здивування, що Україна вкотре намагається розбудити майдани і продовжити революціонізувати еволюцію. Мені здалося, що європейці вже бояться, аби революційний наш запал не перекинувся на нестабільні квартали старої Європи і наша войовничість не була перенесена у спокійний збалансований Страсбург.

Дискусія щодо посиленої угоди про наше партнерство не відбулася. Це також знак.

У Страсбурзі, спостерігаючи за летом лелеки над будівлею ПАРЄ і втішаючись звістці про перемогу за Євро-2012, я з радістю ще раз усвідомила – ми, таки, слава Богу, не територія і не населення. Ми старовинний народ, який своєю мудрістю стоїть на однаковому з європейцями еволюційному щаблі. Це подіум набагато вищий за порожні революційні і маніпулятивні гасла в боротьбі за владу, задля влади. Тим більше, що вони, європейці, нам довірили великий футбол. Це також знак, який не треба розпізнати. Нас вже інтегрували в ЄС. Ми просто зобов’язані показати вищий клас! Але... І знову це – "але". І, все ж таки, треба спочатку стати іншими, відданими верховенству права, демократії. Бо футболу ми віддані безкінечно.

Резолюція ПАРЄ не була для мене несподіванкою. Світ який звик вирішувати всі спірні питання виключно на основі закону, не міг висловитися інакше. Та чи почують її в Україні, якщо не чують Тараса.