– Доброго ранку!
Останні дні пройшли в контексті святкувань 60-ї річниці звільнення України від фашистських загарбників, і напевно домінантою був приїзд президента Росії, його спілкування з українцями у ЗМІ. Які висновки ви зробили?
– Мені здається, тут є декілька складових. Завжди приємно, коли сусіди до тебе приїжджають. Тим більше Україна і Росія – стратегічні партнери, вічні сусіди. Офіційних процедур тут ніколи не буде замало. І в тому, що на 60-і роковини до нас приїжджають гості, нічого поганого немає. Але те, що це робиться за два дні до виборів… Будь-який візит такого характеру, навіть офіційний, як він зазначений українською стороною, за два дні до виборів викликає реакцію в українському політикумі і в частині громади. Безумовно, українська влада буде використовувати цей візит виключно у передвиборчій кампанії.
Себто ви не вважаєте що це збіг, щирість, а просто політичні розрахунки…
– В даному випадку девальвується і щирість, і збіг, тому, що за два дні до виборів виникає дуже багато некоректностей. Як би мені не хотілося коментувати, я переконаний лише в одному – в Україні настав той час, що президента будуть обирати не росіяни, а українці, моя нація. Я думаю, що це треба шанувати. Треба бути особливо коректним, уважним до цих почуттів. Навіть якщо у когось ще нема цих почутів, ми будемо запитувати, як думають про нас, або як нам радять, то навіть пробувати виховати це почуття в української нації. І тому я не думаю, що це був самий вдалий час для подібного роду візитів.
Ну, разом з тим, бачите, ви сказали, що стосунки з Росією – це стратегічні стосунки, розглядаються саме в такому контексті. Знову ж таки, в світовій політиці, стосунки між державами так чи інакше залежать від стосунків між лідерами цих держав. За відповідного, позитивного для вас результату, яким чином ви плануєте будувати свої стосунки з президентом цієї країни?
– Безумовно, знаєте, жоден епізод у стосунках з президентом Кучмою я не переводив би у комунальну площину, побутову, знаєте, якусь таку площину, яка б не відштовхувалась від державних інтересів. Те саме я можу сказати про будь-якого президента, будь-яку країну, тим-більше про Росію. Мова не йде про епізоди, не про твоє особисте відношення. Хоча наші приватні відносини з Володимиром Путіним, починаючи з січня 2000 року виглядають прекрасними: ми декілька разів зустрічалися, підписали унікальні документи, які назавжди розв’язали проблеми газових боргів. Україна не краде газ. Україна видала ґарантії по транзиту газу, включила до газового балансу Росію, власний добич і Туркменистан. Ми зробили унікальну диверсифікацію енергетичного балансу України у 2000 р. Це завдяки взаємним порозумінням. Тому я вважаю, наші стосунки є здорові, прагматичні, цікаві. У них не має тіні.
От бачите, життя не стоїть на місті, все одно і стосунки самі по-собі розвиваються. Можливо, слід застосовувати якісь нові форми співробітництва з Росією. Як ви вважаєте?
– Ви знаєте, я економіст, і хотів би сказати одне: мені, наприклад, соромно, як сьогодні українці чи росіяні перетинають кордон. Це принизливо! Принизливо як для одної сторони, так і для іншої, як бізнес оформлює будь-яку трансакцію між Україною і Росією. Мені соромно від того, що фіскальне законодавство України і Росії – це асиметричні концепції. Це концепції, які говорять, як треба розходитись, а не як сходитись. Ми є партнерами. А якщо так, то ми повинні уніфікувати свої стосунки, в тому числі економічні, стосунки капіталу, фіскальні, будь-які проблеми щодо перетину кордону. Про те, що уніфікація наших стосунків через двосторонні угоди повинна йти – це очевидний факт. Навіть не через двосторонні угоди. Якщо ці угоди симпатичні і прийнятні для Білорусі, хай Білорусь буде третьою стороною, хай буде Казахстан, Киргизстан. Я за формальне вирішення, уніфіцікацію тих стосунків, які множать наші можливості.
Пане Вікторе, відійдемо від стосунків з Росією, ближче до України. Ми вже зачепили економіку: основні потужності, металургія, енергетика приватизовані українськими промисловими групами. Чи плануєте ви знайти той паритет, можливості співвідношення інтересів держави і капіталу всередині України?
– Тут ключова фраза в запитанні – паритет. Ви знаєте, Різдво Христове починається не з 31 жовтня 2004 року. Тобто, до цього були стосункі, відносини, чиєсь життя, відбулося становлення 90 відсотків українського бізнесу, самого маленького, малого, середнього. Ці люди хочуть відчути захист – що держава, яка своїми законами і з новою владою, яка прийде після 31 жовтня, захистить від всяких переділів. Тому що бізнес любить стабільність – чим вище гроші, тим більше стабільності вони вимагають, в тому числі, перш за все, політичної. Моя ідея полягає в тому, що після 31 жовтня у цій країні ми повинні організувати круглий стіл і сказати: мені байдуже, що було у 1991 році, я не хочу зараз вертатися у вчорашній день. Не тому що він не важливий, а тому, що він забирає мій час.
Для того, щоб розрахувати кращу стратегію чи концепцію для майбутнього у цій країні, треба зрозуміти: минуле так чи інакше буде повертатися. В тих чи інших епізодах. Але я не хотів би, щоб політика мого уряду, чи моя базувалися на тому, що я буду годинами вислуховувати службу безпеки у себе в кабінеті, а хтось там підсовуватиме цифровий магнітофон, щоб послухати, які новини від служби безпеки по «нарубках» я буду приймати кожний день. Мене це не цікавить. Я хочу, щоб дійсно відбувся круглий український стіл, щоб зібралася політична еліта, незалежно від прапору, під яким вона сьогодні стоїть, і я би їм сказав: хлопці, якщо ви приймаєте правила з 31 жовтня жити по закону, платити податки, шанувати владу, бути професійними і чесними, ставити національні інтереси, державні інтереси (це до службовців мова) понад усе, ви будете бажані будуть у владі, центральному уряді, місцевому уряді. Нам треба знайти політику компромісів, не політику конфронтацій. Я вам даю слово, що від мене будуть віддалені всі бізнес-інтереси.
Від вас особисто?
– Від мене особисто і від уряду. Це робиться як пожертва Україні, як пожертва тому спадку, який ми отримуємо. Ми отримуємо Україну, роздерту по різним ознакам: змагаються клани, переїдають один одного політичні сили, ці сили клонуються, множаться… Нам треба запропонувати політику консолідації.
Телефонний дзвінок.
Виктор Андреевич, скажите пожалуйста, если все-таки выборы будут сфальсифицированы, что делать?
– Ви знаєте, я рахую, що ми живемо у демократичному суспільстві, і сьогодні повинні розуміти, що вибори 31 жовтня – це не вибори 1994 чи 1999 років. Це не забавка. Ми розуміємо, що сьогодні вже, я думаю, пересічний українець розуміє – від виборів залежить не тількі відповідь, яка влада буде, а яке його особисте життя буде через півроку, через рік. Тому мій головний заклик: моя люба українська громадо, давайте ми навчимося захищати свої права. Коли ми говоримо про 31 жовтня, не дивіться КВН, не дивіться різного роду веселі програми. Це не той день, коли ми повинні сидіти вдома, проводити день перед телевізором і проводити час за банкою пива. Ми повинні бути на виборчій дільниці, спостерігати, щоб там не було фальсифікації. Тільки ви, самий ключовий елемент, не допустить фальсифікацій і в вісім годин вечора, будь ласка, повертайтеся знову до дільничих комісій, територіальної дільниць, до ЦВК, переконайтесь, що ваш голос порахований. А ми зробимо всю «техніку», яка забезпечує паралельний підрахунок голосів, щоб не допустити фальсифікацій: супроводжувальні машини, контроль за відкріпними талонами. Ваша активна позиція, – це ключова відповідь.
Телефонний дзвінок.
Меня зовут Алексей. Меня интересует, будет ли проведена реформа в правоохранительных органах? Почему, потому что штаты действительно очень раздуты.
– Дорогі друзі, я запропонував для громади платформу, яка називається «10 кроків на зустріч людям». Мета її – показати людям, як ми крок за кроком можемо гармонізувати своє життя, в тому числі і стосунки з правоохоронними органами. На мій погляд, правоохоронні органи – це ключова державна інституція. Правоохоронні органи – це той ґарант, який забезпечує мені і 47 мільйонам реалізувати своє право на верховенство закону. Я запропонував концепцію реформування системи правозахисних органів. Ми знаємо, що в цих органах працюють унікальні службовці, унікальні офіцери, які служать присязі, які служать громадянам України, але разом з тим, у цих органах є багато проблем, це криміналізація, зрощення з різного роду складними елементами, дуже незаконодавча поведінка верхівки. Все це треба змінити.
Телефонний дзвінок.
Це телефонує журналіст УТ-1. Мене звати Ігор. У мене таке запитання: як ви прокоментуєте таку ситуацію, яка зараз відбувається в журналістському середовищі? Ще одне запитання: що ви будете робити, коли станете президентом (я на це сподіваюсь), з телевізійним простором, який зараз фактично змінюється?
– Дякую, пане Ігоре. Я хотів перш за все аплодувати тим поступкам, які зроблені журналістами на «1+1», ICTV, «Інтері», інших каналах. Мені здається, до хвилини нашої розмови, вже півсотні журналістів підтримали цю ініціативу — за чесні новини. Друзі мої, я хочу одне сказати: рано чи пізно, скоро чи не дуже скоро, але ми зрозуміємо, що свобода слова нам потрібна, як ковток повітря. Без правдивої інформації ніколи не буде правдивих рішень. Без правдивих рішень ми ніколи не будемо рухатись в сторону оптимальних, чи державних, чи політичних, чи урядових рішень. Тому я солідарен з тими діями, що роблять журналісти. Це дійсно журналістська революція.
Друзі! Ми довго чекали такої вашої поведінки. Ми всеціло з вами і пам’ятаємо поступок кожного з вас. Те, що стосується простору і не тільки телевізійного, ми будемо виходити з того, щоб у цьому просторі були умови рівної конкуренції. А не того подавлення масового двома-трьома родинами семи загально-національних каналів, які не несуть правду відносно тих подій, які відбуваються в Україні, а несуть новини від Пінчука, Медведчука чи від Януковича. Знаєте, я не хочу кожного дня замість сніданку отримувати цю порцію брехні. І хочу, щоб наш простір був конкурентний, об’єктивний. І максимально свободний.
Давайте трохи змінимо тему, пане Вікторе. Як ви вважаєте, чи є сенс зараз в Україні стукатися, реально стукатися в «двері» Євросоюзу, оскільки інші країни без цього щастя непогано виглядають.
– Давайте відповідь щиро дамо! Для чого нам потрібен Європейський Союз? Чому кожна країна, у тому числі Росія, наприклад, реалізує на європейському ринку 55% того, що вона виробляє, чому вона не йде до Європи? Тому що то самий об’ємний ринок світу. Там знаходиться самий платіжний покупець. Ви знаєте, в економіці головне – не як виробити трубу, чи тепловоз, а де все це продати. Тому стукають до покупця. І коли ми говорим про Європу, давайте не забувати, коли я вас запитаю, пане Василю: яку б ви хотіли пенсію отримати, таку як у Європі, чи таку як у Білорусі? Таку як у Європі! Це ж не політичне питання! Ви просто схиляєтесь до того, яка краще. Так оті соціальні стандарти, які є у Європі, поки що на сьогодні вони кращі. Чим, вибачте, в Росії, Литві, Естонії, десь там на Сході. Ми повинні стремитися до кращого, не до гіршого. Якщо десь краще з’явиться на іншій частини горизонту, я вам зразу тоді скажу: хлопці, повертаємся, ідем, бо то краще, бо там покупець, там формуються українськи інтереси.
Пане Вікторе, де вас краще зрозуміють, за досвідом відвідин України, не тільки останнім часом, — на Заході, на Сході. Наскільки для вас виглядає природнім поділ України на певні частини?
– Це не природні частини, повірте! Це результати формули «поділяй і володарюй!». Я переконаний – українська нація єдина, українець, який на Сході, є братом українця, який на Заході, і навпаки. Мені легко говорити навкруги. Ви знаєте, що мій тур останній, мабуть за два місяці – це Східний тур. Я на Західній Україні тільки проїздом, може був останній раз перельотом у Львові. Моя мета зараз – донести правду про платформу мою, моїх друзів, моїх колег якраз на Сході і Центральній Україні. В мене прекрасні діалоги – менше 40-50-ти тисяч на мітинги не приходять. Це цікаві зустрічі.
Телефонний дзвінок.
До вас телефонує мешканка Києва Ярослава. Як ви бачите розвиток села?
– В 2000-му році моя команда пробувала принести в село нову програму, яка ставила за мету підняти ціни на ключові сільськогоподарські продукти, тримати їх на рівні світових цін або відповідно до рівня світових цін. Відкриті бюджетні програми, в тому числі, які б мотивували приходження капіталу в село, приходження кредитів в село – і ви знаєте, що 2000-го року ми засіяли найбільше озимих і ярових, вийшли на рекордний врожай – 40 мільйонів тон української пшениці, – повернули ту славу, яка була перед цим. Наша мета ключова: починаючи з 2005-го року вам буде запропонована нова стратегія по селу. Ключовим компонентом її буде дуже ґрунтовне, обширне бюджетне фінансування, яке перший рік буде сягати більше 5 мільярдів. Мета його – зробити певні фіскальні бюджетні мотивації. Це не основний капітал, який ми плануємо направити в село, але це той капітал, який повинен змотивувати, привести за собою 25 мільярдів в українське село – для розбудови, для закупки основної техніки, для утримання цін, для утримання селекцій і таке інше. Це буде спеціальна урядова програма, яка буде закріплена на рівні державного бюджету, яка в собі буде включати підтримку приблизно восьми секторальних програм українського села. Ці програми будуть мотивувати прихід відповідних ресурсів, як державних, так і корпоративних. Землю не обдуриш, вибачте, друзі, знаєте – на природньому запасі, на біологічному запасі можна працювати рік-два-три, але не 10 років. Скільки в землю вкладеш, стільки від неї й отримаєш. Тому ми будемо пропонувати нову стратегію для села.
Хтось ваші слова розцінює як революційні, хтось вважає, що вони просто нормальні і логічні. Не всім вони, звичайно, подобаються. Ви маєте намір боротися до останнього? Небезпека ж була, є, і напевно буде існувати?
– Друзі, знаєте, я в такому віці, що варіантів багато немає. Я людина середнього віку, в мене все є: у мене п’ятеро дітей, я розумію, де добро, де зло, я розумію, чому можна життя присвячувати, заради чого боротися, а ради чого не треба нехтувати свого часу. Я – щаслива людина, тричі щасливий тим, що я українець і присвячую свою дільність Україні на всіх посадах, які в мене були в Україні. Це не риторика, це – абсолютно щира річ. Я купаюся, я насолоджуюся тим, що я роблю. Це велика справа, біля мене багато моїх політичних партнерів, я знаю, що сьогодні, незалежно від того, хто ви по професії – чи ви журналіст, чи ви фермер, чи ви вугільщик, ви не відбудетесь, якщо ви не зміните владу в цій країні.
Разом з тим, чи не боїтеся ви за дітей, за дружину – до неї, до речі, є деякі моменти, які їй закидаються. За країну? Суспільний страх – в широкому розумінні, я як до людини звертаюсь?
– Я, можливо, не хотів про це говорити. Я знаю, що це мої внутрішні болі, які ніхто не може взяти на себе і сказати: дай мені трошки – два-три літри – того, що тобі болить. Цього ніхто не зробить, але я з вибаченням стою на колінах перед своєю мамою, яка лежить у Феофанії місяць з інфарктом, тому що вона дивилася на ті новини і від ІСТV – так звані правдиві, і від інших програм. Вона привикла всім довіряти. Вона стала жертвою тої брехня, яка йде від Кисельова і від других каналів. І той поступок, який зробили журналісти, я думаю, що вони спасли не одну тисячу мам. Мені болить від того, що моя старша дочка беременна, але спитайте: де вона сьогодні є, скільки загроз вона получила про викрадення за останні дні. Мої діти зараз не ходять у школу, мої діти не ходять у садок, мої діти сьогодні не ходять в інститут. Тому що по кожному – ярлик. Якщо ти появишся, тебе через три години не буде.
Дружина тут?
– І дружина, і діти – всі тут, за Києвом. Але так існувати, так жити довго не можна. І це не тільки я кажу.
Телефонний дзвінок.
Питання про пільги військовослужбовцям
– Так, безумовно, друзі. Я – капітан української армії. Як воїн-захисник, я думаю, це найбільш шанована професія в будь-якому суспільстві. Якщо ти не навчишся фінансувати свою армію, ти завжди будеш фінансувати чужу армію. Тому давайте виходити з того, що це є ремесло, якому треба вчитися. А люди, які є офіцерами чи солдатами української армії по своєму статусу повинні бути гідними того життя, яке називається людським. І тому, коли ви говорите про пільги, різного роду доплати – я є прихильником: в офіцера повинна бути достойна платня, через яку він зміг би заплатити і за квартиру, і за продукти харчування, і за другі потреби, які в його родині існують. Але якщо хочете дивитись на пільги, як форму спасіння… У НАТО пільги ніхто не отримує. Знаєте, за кордоном, офіцер ніяких пільг не отримує, але він отримує таку платню, яку можливо. Не всі бізнесмени отримують. То, давайте, можливо, про це будемо говорити. Але суть залишається, що соціальний статус той, який є – принизливий для армії, солдата, офіцера. Ми його радикально змінимо, радикально. Ви це відчуєте по своїх гаманцях, по своїх кишенях, ми радикальне змінимо відношення службове, урядове і громадське до української армії. Я є великий прихильник цієї армії, бо я є капітан цієї армії.
По-друге, давайте подивимось на профессію захисника як виключну професію. Для того, щоб оператор знімав сьогоднішню нашу програму, його вчать декілька років на це. Для того, щоб Василь вів сьогоднішню програму, його вчать 5-6 років. Друзі, коли ми даємо в руки хлопцю танк, який коштує не один мільйон, і не два, і не три, коли ми даємо радарні установки – війна сьогодні ведеться не в полі, а в кабінетах – то ми повинні зрозуміти: Україні сьогодні потрібна професійна армія. Не армія солдат, які сьогодні будують дачі для генералів, а армія професійних людей. Які роками присвячують себе служінню в армії. Тому ми виступаємо за те, що служба в армії повинна бути один рік, для випускників ВУЗів – вісім місяців, все решта, починаючи з 2010-го року – це повинна бути професійна армія.
Телефонний дзвінок.
Чи підтримують вас фінансово і просувають вперед до Олімпу американці? Це перше питання. Друге – Чи не плануєте зробити Крим татарською республікою?
– Дорога жіночко, я вас прошу: не вірте цим байкам, і цим дурницям. Ви ж живете у третьому тисячолітті, невже ви думаєте, що до нас з Вашингтону хтось приїде, принесе такий піднос дарів і скаже: нате, щоб вам краще жилося. Та ніхто з Вашингтону в Україну не приїде і не зробить ліпше життя, як до речі ніхто й з Москви не приїде з даром, чи з «рогом ізобілія». Питання підняти Україну – це питанння українців. Ми живемо в жорстокому світі і тому російський президент відстоює російські інтереси, американський – американські. Я думаю, я дожив до того часу, коли український президент, прем’єр чи влада будуть відстоювати український інтерес, а не продавати Одеса-Броди чи український унікальний транзит. Але я є не американський політик, я не російський політик, я є не польський, я є навіть не проєвропейський політик, я є класичний український політик, я дбаю про інтереси моєї нації – 47 мільйонів людей. Незалежно від того, чи вони росіяни, євреї, італійці, греки чи українці. Я дбаю про інтереси цієї країни.
По Кримській ситуації. Я противник всякої автономії, Україна – це унітарна країна. Так трапилося, що в Криму споконвік жили татари (або довгі часи) і 200-300 років, і 60 років назад. Трапилося так, що по розпорядженню одного дядька їх виселили в Казахастан. Але там сторона, де вони родились.В цей час в Крим заїхали по спеціальних програмах переселення українці, росіяни, казахи. І це теж правда. І тепер я запитую: хіба винні татари, що вони там народилися? Ні, не винні! Хіба винні росіяни, казахи, українці, що вони переїхали і в четвертому поколінні там живуть? Ні, не винні. Два народи не винні. Я переконаний, якби влада на півкроку в авангарді вела це питання, його можна дуже легко розв’язати. Кримському татарину видають шість соток, а олігарху з Києва видають 100 гектарів південного берегу з царською тропою, де цар не насмілювався брати для своєї родини стільки площі. Сьогодні вона записана на київського бомжа. Причому не одна сотня гектарів, друзі. Тому стоїть питання – я Крим нікому не віддаю – ні кримським татарам, ні росіянам, Крим належить кримському населенню, якщо ми говоримо з точки зору людських інтересів. Я хочу, щоб до теплої кримської води мали доступ не три чоловіки, а й кримчани, і українці, і ті люди, які приїжджають до нас у гості. Я є прихильник того, що Україна є унітарною країною і з цього треба виходить.
Телефонний дзвінок.
Питання про податкову систему
– В 2002-му році мій уряд запропонував радикально скоротити податки, тому що проблема тінізації української економіки – а у нас більше 55 відсотків економіки в тіні, яка не платить податки – це явище, причиною якого є криміналітет і державна влада, яка тримає зонтик над цим криміналітетом, вона організовує тінь, але з другої сторони і відверто про це треба говорити – це важка податкова система. Ми маємо надзвичайно високі податки і надзвичайно вузьку базу їх збирання. Тому все повинно бути переінакшено навпаки. Ми повинні мати низькі податки і широку базу оподаткування. Це буде робитися у такому вигляді: радикальне зменшення, як от на доходи фізичних осіб із 40 відсотків до 13 відсотків. Податок на прибуток – з 30-ти до 25, податок на додану вартість – з 20 до 17, це перший етап. Що стосується непрямих податків, то там ще складніша ситуація.Тому що велике податкове навантаження, яке сьогодні складає 60-70% складається не тільки з високих прямих податків, значна частина цих податків найвищих, за рік-два ми їх нормалізуємо. Але колосальні соціальні навантаження. Тому ми повинні вам зробити пенсійну реформу, реформу соціальну, медичну, мета якої диверсифікувати соціальне опадаткування, яке сьогодні йде на бізнес і передати його, відповідно, на громадян, щоб люди самостійно визначали. Хай вони ці кошти, які сьогодні вони не отримують як зарплату, отримають як зарплату, а потім носять або в пенсійний фонд, або в медичний страховий фонд, або в інший. Щоб вони почали бути авторами своєї медичної політики, пенсійної і так далі.
Разом з тим про кращу владу. Ви говорили, що знайдете місце в уряді в разі позитивного результату на виборах і представникам лівих сил. Чи немає стосовно формування майбутньої виконавчої влади якихось ідеологічних розбіжностей?
– Я можу більше сказати. Знайти добре вишкіленого державного службовця – це велика справа. Він виховується роками. Це служитель, який є унікальним. Якщо він є в цій країні – слухайте, хлопці, не дивіться, який у нього є партбілет всередині. Якщо це людина професійна, якщо це людина чесна, якщо вона слугує інтересам нації і держави, я запропоную всім знайти місце у моєму уряді, незалежно від того, місцевий це уряд чи центральний. Останнє, що я буду запитувати – в порядку інформації – це в якій партії ви є. Мене не цікавить ваша партійність, мене цікавить – під яким ви прапором. Якщо ви слугуєте Україні – ви в моїй команді.
А про якісь персональні моменти… Можливо, хто може бути прем’єром, хто — силовиками?
– Сьогодні не час, тому що, ви знаєте, зараз скажи – хто прем’єр, так пір’я і волосся буде летіти з деяких голів. Я не хочу цього.
Тобто і ваші опоненти в тому числі можуть…
– Абсолютно. Для мене немає проблеми контакту, спілкування, і формування команди чи то з комуністами, чи то з соціалістами, чи то з аграріями, чи то з лібералами, демократами. Я – професіонал, я дещо розбираюся у фінансах, я знаю як робити зростаючу економіку. В мій уряд – і центральний, і місцевий – потрібні фахівці. Чесні, у яких руки не брудні, у яких руки не в крові, які шанують український закон, решта мене мало цікавить.
В умовах економічного зростання, віковічна проблема – як все поділити по-справедливому?
– Дуже просто. Франц-Йосіф, здається, десь там у 1868 році у своєму імперському будинку написав такі слова – це імператор Австрії – «Соціальна справедливість – фундамент нації». Це сказав один із самих крупних європейських політиків позаминулого віку. Він зробив гармонію, він зробив Австрію процвітаючою країною. Ви зверніть увагу, наскільки соціальний це лозунг був. Те, що робиться в нас, рано чи пізно люди це зрозуміють, і ті, кого ми сьогодні називаємо олігархами, і ті, кого не називаємо, але, по суті, вони є такими, що жити щасливо в морі нещастя – неможливо. Проблема цієї країни не в тому, що є багаті, а в тому, що є бідні.
Пенсіонери і надалі будуть бідними?
– І тому, коли ми говоримо про темпи економічного розвитку – 8%, які в нас сьогодні є, ми сьогодні маємо 7 мільярдів дефіцитний бюджет. Ми залазимо в кишені своїх дітей. Росія при таких темпах робить 4-річні фінансові запаси, підстеляє соломку. Бо вона думає, що у 2006 році коньюнктура впаде так що треба, щоб жирок свій був. Ми живемо одним днем, піаримо тільки 31 жовтня – пенсіонерам ми даємо на 3 місяці надбавку, студентам – по 3 гривні на день видаємо, офіцерам – по 18-20 гривень. Це не є соціальна політика. Це так роблять «наперсточники» на Київському вокзалі. Наш прем’єр-міністр вже такий «наперсточник», що він забув, під яким наперстком і шарик сидить. Вже крутим ради того, щоб крутить. Насправді ми соціально розходимось. Якщо подивитись на ознаки останніх трьох років – відверто давайте скажемо – якщо в нас на очах крадуть «Криворіжсталь»: краща ціна і гірша ціна на ринку – як парадокс – перемагає гірша ціна. Різниця – 5 мільярдів. І ми кажемо: а як же пенсію піднять? Та не красти, друзі. Не красти «Криворіжсталь», не красти Одеський припортовий, глиноземний не красти, не красти Укртелеком. Не красти 450 стратегічних об’єктів, які робили сім поколінь української нації. І ви знайдете відповідь – не просто знайти кошти , як зробить соціально справедливу Україну. Я не соціаліст. Я не комуніст, вибачте. Але я по підходу економічному знаю одне – в цій країні, через ефективно налаштовану економіку можна зробить унікальну соціальну політику. Я переконаний, що Україна – це сплячий слон, який прокинеться і ви побачите процвітаючу економіку і заможних людей через декілька років.
Це є ваша формула компромісу між бізнес-елітою, державою і суспільством?
– Так. Тому що комуністи не можуть дати відповідь, як виробити, соціалісти не можуть дати відповідь, як зробити динаміку ВВП. Одна частина політики дає відповідь як завести економіку, як її розігріть. Як вийти на корзину, яку потім дуже добре ділять: соціалісти, комуністи, так звані соціал-демократи. Нам треба зараз поєднати, щоб в народному уряді були люди, які можуть відповісти: друзі, перед тим, як поділить борщ, треба комусь його сотворити. От давайте ми сотворимо ці блага. Не росіяни нам поможуть, не поляки, не американці. Ми самі повинні формулу росту для країни закріпити і визначити її, як стратегію розвитку.
Якщо сьогодні 55% того, що виробляється в тіні, іде у кишені олігархам, то давайте зробим так, щоб воно йшло в побічні фінанси. Тоді дамо відповідь: чому в Естонії через центральний бюджет, місцевий розподіляється 43% того що виробляється, у поляків – 47%. Знаєте скільки в Україні?! 23%! Так звідки пенсіонер буде багатим коли під столом олігархи гешефти роблять.
Так що, і пенсія остання, це теж якийсь…
– Абсолютно! Це хабар, це є сир, тому що це не про підвищення пенсії йде мова. Про підвищення надбавок. Якщо ви подивитесь у бюджет 2005 року, чому в ці надбавки, які є сьогодні, не включено ріст пенсій, не передбачений бюджетом. Тому що цікавить 31 жовтня тільки. А не 1 січня 2005 року. Цим я хочу сказати, друзі: не є проблема в цій країні, як чесно відмобілізувати кошти, навіть при тому рівні економіки, який в нас сьогодні є, який б дав змогу на порядок підняти пенсію, заробітну плату і соціальні програми.
Останнє запитання. Для того, щоб нормально працював майбутній уряд, і ваш, і можливо… хто переможе…
– Ми переможемо.
…на якій би базі організовувалась парламентська більшість? Оскільки сьогодні з цим складно…
– Перш за все, я є прихильником того, що кожного народного депутата треба поважати. Не треба з Банкової, з налигачем і з батогом показувати, де ти повинен сидіти. Від цього страждає українське самолюбство, людина стає кріпаком, лакеєм, він не реалізує свій потенціал…
Навіть із значком депутатським?
– Навіть із значком. Ви знаєте, коли говориш один на один, за кулісами, без камер, скільки до мене приходять із «трудовиків», із СДПУ і маленький ноль… Кажуть: «Тримайся! Ще трошки! Тримайся!». Скільки цікавих ідей. Але коли вони на публіку виходять з певним форматом дій по другій адресі, вони стають алогічними, вони непродуктивними стають. Тому моя перша пропозиція: я їм подам усім руку, незалежно, чи комуніст, чи ліберал, чи будь-хто… Я їм подам руку. Я спробую організувати діалог і скажу: хлопці, так доля розпорядилася, що ми сьогодні стоїмо на ключових посадах людей, які можуть вирішувати долю цієї країни. З чого ми можемо почати? Тільки з круглого столу, з діалогу. Давайте спобуємо почути один одного, якщо раніше цього не вдаваолося. Давайте не будемо ворогами один перед одним. Бо ми ж не вороги до цієї нації. Спробуємо знайти компроміс і сказати: на основі таких-то тез давайте ми зробимо розуміння і формальну коаліцію. Якщо ми добалакаємось, то – слідуюча теза… Це було б ще краще. Це моя перша теза, яку я буду пропонувати до парламенту з точки зору і з метою його консолідації, і нової структуризації.
Чого б ви побажали глячдачам сьогодні, 29 жовтня 2004 року?
– Дорогі друзі, я знову буду говорити про 31 жовтня. Я дуже хочу, щоб 31 жовтня ви не слухали «Інтер» і другі паскудні канали, і у цей день присвятили своє життя одному, самій важливій події: українським виборам. Це не вибори між двома Вікторами, це вибори між двома моралями, між двома світоглядами. Я переконаний, що співати Мурку і ходити шеренгами у Києві, як по тюремній зоні, вам не личить. Я переконаний, що ви не живете сьогодні «по понятіям» і завтра не захочете жити. Вам треба демократичну країну, здорову, чесну, професійну владу, якої б ви не боялись, яку би ви поважали, бо вона буде слугувати вашим правам і українським законам. Тому я бажаю, щоб 31 жовтня у вас було… знаєте, можливо це одинадцята заповідь не написана на скрижалях Моїсея: не бійся! Будьте сильними! Будьте з вірою! Пам’ятайте, доля країни вирішується 31 жовтня. І ця доля знаходиться не в руках бандитів, не в руках зеків. Ця доля знаходиться тільки в ваших руках. Памятайте: без вашого персонального голосування вибори в Україні не відбудуться. Ви є самим унікальним учасником голосування. Тому гайда всі на вибори, друзі! Контролюйте, щоб ці вибори були чесні, і я підчинюся чесним виборам. Спасибі, що ви є, що ви є такі, бо ви є унікальні. Спасибі, я гордий, що я є українець, що я є разом з вами.