Возвращаясь к грантоедам

В 2003 году меня почему-то назвали "победителем": мол, парламент решил создать специальную комиссию и проверить, куда идут многочисленные гранты и другие виды западной помощи, которые различные западные структуры направляют якобы для поддержки демократии в Украине. Скажу честно: никакой радости от этого я не испытал. По нескольким причинам. Во-первых, действенность подобных комиссий ВР общеизвестна: расследование обычно заканчивается ничем, зато его процесс становится инструментом политических спекуляций, инсинуаций и попыток сведения счетов.

Во-вторых, что-либо делать с грантоедами уже поздно: они укоренились в украинской политической жизни на стороне одной политсилы – оппозиции во главе с незадачливым "мессией" и лидером блока "Наша Украина" Виктором Ющенко. Действуют они с одной целью – обеспечить приход к власти этого человека и стоящих вокруг него и за ним деятелей. Инспирируют это, ясное дело, те круги в США, главном "помощнике украинской демократии", которым выгоден такой безвольный и трусливый политик, именуемый ими "прозападным". А выполняют заказ украинские грантоеды, которые и пишут, что если Ющенко не придет к власти, то Украина погибнет, Днепр высохнет, птицы перестанут напевать "А ми тую червону калину…", а земля налетит на небесную ось именно тем местом, где находится Украина, и никогда не наступит судный день, когда у всех русских Земли экзамены по украинскому языку не будут принимать Николай Жулинский и Павло Мовчан.

И на всех языках называется это навязывание стране ручной и послушной марионетки "вмешательством во внутренние дела суверенного государства". Однако любые попытки расценить деятельность грантоедов так или хотя бы как сознательное вранье и сознательное очернение действительности немедленно клеймятся как "наступление на демократию, свободу слова, права человека" и т. д. Короче, если что-то и надо было делать, то раньше. Тогда, когда окончательно не выкристаллизовалась в массе своей и не привыкла роскошествовать за счет продажи имиджа страны "могучая кучка" киевских журналистов, обогащенная готовыми за деньги и любые "видзнакы" абсолютно на все (менталитет такой) "национально-свидомыми" галичанскими "варягами". Это они после трагической гибели журналиста Георгия Гонгадзе подняли на щит борьбу за свободу слова. А потом плавно трансформировали ее в обслуживание интересов Ющенко сотоварищи и его заокеанских толкателей.

При этом вместо заявленной цели – помощи становлению свободе слова и независимости журналистов – они насоздавали всевозможных структур, объединений и организаций, которые и стали главными приемщиками и распределителями финансовой помощи. Немалой, скажу вам, помощи: дойди она по назначению, многие СМИ почувствовали бы облегчение. Особенно в регионах. Но ничего этого нет. В регионах увидели нарочито исстрадавшиеся и преисполненные важности от исполняемой миссии лица членов так называемой "этической комиссии", которые рассказывали, что им коньяк не льется горло от переживания за судьбу свободы слова, и при этом просили наивных коллег подписать некие спасительные списки в поддержку всех. В столице усилился градус антивластной истерии в резко изменивших курс СМИ, а собранные в провинции подписи пошли "гулять" в подтверждение любых других мероприятий, на якобы проведение которых можно было получить деньги, а отчитаться этими же автографами. Потом эта же "могучая кучка" начала создавать некие профсоюзы и свободолюбивые передачи и медиа-проекты в различных СМИ и сама же их реализовывать. Причем по нехитрому принципу перетекаемости кадров: сегодня они и те же лица борются в газете, завтра – на радио, послезавтра – на ТВ. А поскольку отчитываться за проделанную работу и потраченные деньги "на демократию" вызвались они же, то им вместе и легче стало "втюхивать" грантодателям "инфу" о том, как им было трудно в условиях "тоталитаризма", какие "гении" были задействованы в "борьбе" и почему на это ушла такая прорва денег.

А с непонятливыми на Западе научились обходиться при помощи "откатов": те в Украину деньги, с Украины грантоеды им – липовые отчеты и "откаты". Причем суммы откатов стали фантастическими – до 50%. Вот некоторые в США и устраивали истерику по поводу "возрождения авторитаризма" в Украине, а когда их поперли со всех этих "Фридом Хаусов" и всевозможных "демократических" и "Республиканских" институтов, то они не выступали, а промолчали, как в рот воды набрав. Еще бы, шумиха могла вывести их на чистую воду.

Но это там, в США, а в Украине все продолжается. Сейчас "борьба за демократию и свободу слова" обернулась таким уродливым явлением, как некие коллективные обсуждения одними журналистами работы других. Причем, как вы понимаете, флагманы грантоедов собирают желающих во главе с прикормленными и говорят, говорят, говорят… Ерунда получается чистой воды. Но зато как это отлично выглядит в отчетах "туда": мол, массовые журналистские круги, ведомые свободолюбивыми грантоедскими СМИ и лично грантоедами, как один, встали на борьбу с цензурой, темниками и произволом медиа-олигархов. И это стравливание и науськивание одних журналистов на других проводят и провоцируют те, кто уже проел деньги, выданные на их же бизнес-проекты по укреплению "журналисткой солидарности и корпоративного единства", члены той же "этической комиссии". Видно, "на этику" деньги уже заканчиваются, не всем хватает, да и вожди комиссии – люди еще те, делиться особо не рвались никогда. Вот часть "обделенных" решила подзаработать уже на травле…

Но, в принципе, не в этом дело. Я случайно обнаружил свою же статью под названием "Грантоеды", написанную три года назад, когда новый всплеск грантоедов только готовился, потому что в США все же решили сделать ставку на Ющенко. Он тогда пребывал в кресле премьер-министра, но уже исчез Гонгадзе, и надо было разворачивать "кассетный" и прочие "гейты". Тогда и появилась информация, что США выделяют Украине 750 тыс. долларов, а в Киев приедет сам Ричард Морнингстар, тогда посол США при ЕС, который и должен убедиться, что деньги в стране нужны. Я тогда и написал эту статью, как чувствуя, что будет с этими американскими деньгами. Статью, кстати, перевели на английский и вручили всем, кто собрался в американском посольстве на встречу Морнингстара с украинскими журналистами. Все, что было изложено на бумаге, повторил и устно. Прозвучало оно, конечно, диссонансом в сравнении со всеми другими ораторами, которые разве что не рвали на себе дорогие прикиды, рассказывая, как им плохо живется без долларов. Тогда я и предположил две вещи: во-первых, местные грантоеды мне этого не простят. Во-вторых, для американцев может оказаться легче дать деньги, чем заниматься помощью украинской свободе слова самим. Так оно и получилось.

Но слово "грантоеды" прижилось. И, к сожалению, не потому, что я его придумал, а потому, что это уродливое явление закрепилось в жизни, и никакая парламентская комиссия его не искоренит. Хотя бы потому, что грантоеды уже прорвались и в парламент и стригут купоны на том же, что и их внепарламентская медиа-прислуга: строят имидж на обгаживании страны, называя этот процесс, к примеру, "мониторингом соблюдения свободы слова". Поэтому осмелюсь предложить вашему вниманию статью на языке оригинала – ее положения, как мне кажется, актуальны и сейчас. Причем не только в описании ситуации, а и в том, как ее можно исправить, если западную помощь направить по назначению. И не надо пугаться, что под иностранным менеджментом будут работать нынешние грантоеды: если только исчезнет возможность обогащаться, ничего не делая, они сами испарятся. Менталитет, повторяю, такой…

"Грантоїди
Рішення американської влади про виділення 750 тисяч доларів на розвиток незалежної української журналістики однозначно свідчить про те, як недалеко відійшла Україна від старого комуністичного тоталітаризму і як близько вона стоїть біля нового посткомуністичного тоталітарного пригноблення свободи слова. Україні знову треба допомагати. Ситуація сьогодні майже тотожна ситуації, яка склалася в 1991 році, напередодні і відразу після здобуття незалежності, коли закладання засад демократії починалося з нуля, і чимало закордонних демократичних інституцій намагалися допомагати, чим могли: множильною технікою, комп’ютерами, грошовими грантами на ті чи інші цілі. І особливо на підтримку і становлення нових незалежних ЗМІ.

А тотожна ситуація сьогоді тому, що за майже десять років, що минули, в країні так і не з‘явилося жодного незалежного ЗМІ. Незважаючи на силу-силенну грошей, які на цю благородну справу було витрачено. І такі незалежні ЗМІ не постали не тільки тому, що в Україні через економічну скруту і, наприклад, через вузький рекламний ринок взагалі неможливе їхнє матеріально незалежне існування. Вони не з‘вилися тому, що іноземні гроші та інші види допомоги на них безконтрольно проїли, “профукали” на власні цілі, використали їх не за призначенням люди, яких цілком можна назвати “грантоїдами”, чи то, як підправила мене якось журналістка радіо “Свобода” Ірина Халупа, “грантожерами”. Люди, котрі за ці роки для отримання грантів навчилися писати будь-які бізнес-плани та проекти, але гроші використовували в основному для власного збагачення.

Їх не контролювали, і вони використовували собі на благо кошти і за лекції чи участь фахівців у семінарах та інших “демократичних заходах”, яких або не було, або фахівцям платили копійки, а в звітних відомостях проставляли сотні гривень чи доларів. В кишеню грантоїдів пішли чиїсь гонорари за статті і промови, яких не було, але за які вони відзвітували. Невідомо куди зникла техніка, яку надали іноземці на різні заходи чи на облаштування усіляких інституцій, котрі мали б “рухати демократію”. Грантоїдство в Україні (як, до речі, і в інших пострадянських державах, охоплених корупцією) досягло майже філігранної досконалості і набуло такого розмаху, що не залишилося майже жодної фундації, створеної за участю іноземних коштів, де не було б скандалу, пов‘язаного із нецільовим використанням грантів чи статутних коштів. Таких горе-фахівців-“демократів” з українських філій деяких міжнародних грантово-благодійних установ викидали, як мовиться, пачками.

Тож сьогодні, коли демократію в Україні знову треба масовано підтримувати і на це, як з‘ясувалося, знову є величезні кошти, тим, хто ці кошти готовий видати, треба пам‘ятати, насамперед, про українских грантоїдів. Про всіх отих “незалежних” мас-медійних розбудовників, котрі вже приготували все потрібне із необхідної документації, щоб знову пожирувати на “розбудові демократії”, і вже завмерли у низькому старті, щоб перехопити “дещицю”.

І справа тут не в тому, що комусь шкода чужих грошей чи когось “жаба давить”, коли хтось інший уміє “крутитися” і використовує для цього гроші “дурних іноземців”. І не в тому, що жаль цих “дурних іноземців”, готових здуру знову вкладати кошти в українську демократію. Хочуть – нехай вкладають. Вся суть у тому, що ці розбещені дармовщиною грантоїди дискредитують саму ідею, приміром, ринкових реформ чи то демократичних перетворень.

Сьогодні вже вочевидь можна стверджувати, що Україна практично перетворена на державу грантоїдів. І найбільші грантоїди в Україні – це, звичайно, її можновладці. Ті, які, бездумно запозичуючи кредити міжнародних фінансових інституцій, перетворили країну на такого собі “наркомана”, який не може повноцінно жити без іноземних грошових ін‘єкцій. Але і не це головне. Суть у тому, що іноземні кредити наша влада брала на ринкову трансформацію економіки, а використала їх на побудову розкішних дач та котеджів для своїх представників, на мерседесово-беемвешний автопарк для чиновників, на євроремонти у владних офісах тощо. І робилося це на очах у людей, яких влада уже “по-ринковому” вважала “бидлом”, але які все це розуміли і розуміють. І в такий “ринок” уже не дуже вірять…

Однак зараз ідеться не про можновладців, а про грантоїдів, які “опікувалися демократією”, розвитком “третього сектору”, становленням свободи слова тощо. Тобто про грантоїдів, котрих можна назвати дрібними у порівнянні із сумами, які розкрадала влада. Але шкоди вони завдали не менше, ніж грантоїди-велетні, бо дискредитували вже демократію та головні її засади, так би мовити, на мікрорівні, на рівні дрібних конкретних справ. І йдеться не тільки про матеріально-фінансове збагачення тих, хто кошти розподіляв чи мав використовувати на благі цілі, але цього не робив.

Жахливо те, що українські грантоїди навіть, наприклад, гарантований чужими грошима статус незалежних і демократичних зробили прибутковим товаром. І вийшло це в них дуже просто. Нерідко було так, що дрібні грантоїди таки справді створювали ЗМІ, соціологічні, філософські, політолгічні та навчально-дослідницькі центри, інституції контролю за виборами тощо. Називали їх “демократичними” і “незалежними”, а потім під цими вивісками продавалися чи то владі, чи то олігархам, чи то якимось партіям. Недаремно ж подейкують, що одного з таких “незалежних політологів” якось запитали: мовляв, а чому в тебе за соціологічними дослідами Медведчук завжди на другому місці, це ж не зовсім так? І достойник відповів: “Ви знаєте, у мене так довго триває квартирний ремонт, і це так дорого коштує…” До речі, в цього “незалежного” Медведчук і досі ходить другим, а за час, що минув після згаданої розмови, можна було не те що квартиру, а невелике містечко відремонтувати. А найстаршніше те, що цей “дослідник” і досі вважається незалежним, бо колись він отримував іноземні гранти “для розбудови незалежної політологічної думки”. І найстрашніше те, що про такі викрутаси “незалежного” знає вузьке коло фахівців, а всі інші йому вірять, ЗМІ викоритовують його дані у підготовці матеріалів, а отже, завідома брехня широким масивом тиражується серед людей…

…Тож сьогодні, коли великі гроші знову застигли на порозі України, тим, хто їх ділитиме, як на мене, треба зробити дві речі: по-перше, або взагалі не давати готівкою або давати якомога менше. А що нині йдеться про допомогу ЗМІ, то допомагати треба краще технікою, обладнанням, сприянням у придбанні паперу, у поширенні накладів у регіонах тощо. А коли йдеться про один із запланованих напрямків допомоги – становлення Інтернету, то взагалі краще обладнувати комп’ютерними класами школи і безкоштовно для шкіл підключати їх до “світової павутини”. Щоб кожний вчитель і старшокласник міг не тільки “Факти” чи “Президентський вісник” почитати або “Інтер” з УТ-1 чи ICTV з “1+1” подивитися, а ще й познайомитися з інтернет-виданнями, де долгановсько-княжицькі чи то лапікуро-піховшецькі “вуха” ще не так помітні.

По-друге, якщо вже не можна не давати гроші, то треба це робити тільки чи то під жорсткий іноземний контроль за викоритстанням кожного цента, чи то під іноземний неукраїнський менеджмент у роботі новостворених структур. І не так важливо, що то буде: нова газета, якась журналістьска спілка для підвищення професійної майстерності, радіо- чи телепрограма. Бо якщо не контролювати, то вкрадуть. Мало того, вкрадуть, як говорять сьогодні підлітки, “по-любому”, навіть якщо контролювати. Але менше, і це вже буде помітна користь. Та й узагалі, якщо зарані сказати, що буде жорсткий іноземний контроль за грошима і їх треба буде відробляти, а не тільки отримувати, то вже сьогодні можна прогнозувати, що навіть прохачів-грантоїдів буде менше. А отже, є надія, що черговою закордонною допомогою скористаються ті, хто справді хоче, щоб в Україні хоч щось зрушило з мертвої точки. І хочеться, звичайно, сподіватися, що такі люди в Україні ще є…"