Людина, котра робила!

Людина, котра робила!

І все ж таки історія річ циклічна. А українська історія тим паче. Наприкінці ХІХ століття Україна прокинулася в бажанні стати вільною, характерна політична діяльність в 1890-ті, початок 1900-х пробудила серед українців нове покоління діячів, які вже не вагалися щодо власної національної незалежності й гордо називали себе „національно свідомими українцями”.

Ці „нові” українці були переважно студентами. Саме таким був Микола Міхновський. Не зважаючи на молоді роки Міхновський будучи першокурсником Університету Святого Володимира долучився до українського національного руху і став членом "Молодої громади". Але спокійна робота у культурній сфері – це не те, що потрібно було Міхновському. Він був радикально налаштованим, налаштованим на зміни в українському суспільстві. Тому Міхновський почав шукати однодумців. Перша організована поява цих молодих „свідомих” українців відбулася у 1891 році, коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Міхновським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила „братство тарасівців”. Міхновський, хоч і не був серед засновників, невдовзі став ідеологом і провідником Братства. Саме він, студент-правник, займався розробкою ідеологічної платформи, відомої під назвою "Credo молодого українця". «Братство тарасівців» проголосило своєю метою боротьбу за «самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільну між вільними, без пана й без хама, без класової боротьби, федеративну всередині». Звичайно, в часи, коли будь-який прояв національної думки придушувався й пригноблювався „ тарасівська справа” здавалася майже безнадійною, але Міхновський відчайдушно кинувся в боротьбу за поширення своїх поглядів. Він був людиною з іншим світоглядом. Людина, яка свідомо йшла на все за для реалізації своїх поглядів. Таким чином Микола Міхновський у січні 1900 року став у витоках першої української політичної самостійницької організації у Наддніпрянській Україні - Революційної Української Партії (РУП).

Микола Міхновський мав свої політичні уподобання та ідеї, вони були укладені в окремій брошурі „Самостійна Україна”, яка на деякий час стала програмою РУП. На жаль людей з надзвичайною радикальністю не любили ніколи. Так все створена людина: вона сповнена самозбереження. Саме це було відсутнє у Миколі Міхновському. „Самостійна Україна” не приймала радикальності Міхновського, тому його було звинувачено у шовінізмі, надмірному радикалізмі, в «ориґінальнічаніі». Але дух Міхновського прагнув боротьби. Він не відступився - вийшов із РУП і на початку 1904 року заснував Українську Народну Партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. Микола Міхновський став її провідником і головним ідеологом, автором програми УНП та інших партійних видань, що на тривалий час стали наріжними для багатьох поколінь українських націоналістів. Як і кожен політик Микола Міхновський застосовував агітаційні методи, за що отримував шквал критики. Тепер самостійники мали за опір не лише царську бюрократію, а й соціалістичних та поміркованих у своїх поглядах діячів. Багато хто б за таких умов здав би свої позиції, так як працювати дуже тяжко, коли тебе не розуміють, дай не намагаються це зробити, менше з того – заважають та блокують роботу. Але Міхновський зробив ще більше.

Під час Першої Світової війни у Міхновського з”явилася ще радикальніша ідея – створення української армії, а це означало що Україна стає на шлях створення своєї самостійності. Він вважав, що кожен вояк російської армії, який є українцем, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії. Саме тоді Міхновський починає розбудову українського війська. Саме серед військових Міхновський знайшов собі прихильників. Вояки виявились більш радикальними, не маючи жодних прав у російському війську вони ладні були зі зброєю в руках виборювати українську незалежність. Таким чином 16 березня 1917 року було створено товариство "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка" на чолі з Миколою Міхновським. Того самого дня військова нарада Київського гарнізону після доповіді Міхновського обрала Український військовий організаційний комітет і ухвалила негайно приступити до організації власної національної армії. Своїм завданням комітет проголосив українізацію російської армії, тобто формування у її складі українських частин; створення у частинах армії українських громадських організацій; негайну організацію першого українського полку. Про це Микола Міхновський казав у своїй емоційній промові під час української маніфестації 19 березня у Києві. Військовими успіхами Міхновського аж ніяк не були вдоволені соціалістична національна демократія України. Вони не підтримували ідею створення української армії, оскільки намагалися отримати автономію Україні політичним шляхом, а не дражнити зброєю Росію. Таким чином був загостреній конфлікт між самостійниками та Центральною Радою. В результаті якого Ц.Р. розпустила товариство "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка"

Утім, Міхновський не міг все відходити назад. Тоді було створено „Другий український козачий полк імені гетьмана Павла Полуботка” і тоді вже було створено ( мабуть самим Міхновським) стратегію по воєнному заколоту з метою проголошення незалежності України. У ніч з 3 на 4 липня полк вийшов з казарм, здобув арсенал і частину центру Києва. Але виступ не підтримала Центральна Рада, яка ще сподівалася досягти української автономії політичним шляхом. 6 липня повстанці склали зброю, частину з них було заарештовано. Військова прокуратура розпочала слідство, яке тривало аж до жовтня. З метою усунення Міхновського з політичної арени Ц.Р. відправила його на Румунський фронт.

За правління гетьмана Скоропадського Міхновський чи через свої амбіції, чи через не сприйняття будь-якої іншої влади був проти влади Скоропадського, хоча брати участь у повалення його не став. А ось ставлення Міхновського до Директорії було відверто негативним. Він передбачав, що соціалістичний режим своєю екстремістською політикою приведе до подальшої анархії у сільському господарстві та промисловості, розвалу адміністративного апарату, розкладу армії і зробить Україну безсилою перед більшовицькою Росією. Єдиною надією здолати більшовицьке насильство встановити військову диктатуру за допомогою двох найбільш боєздатних з'єднань української армії — Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана та корпусу Українських січових стрільців полковника Євгена Коновальця. Але Петра Болбочана було заарештовано, а сам Микола Міхновських захворів на тиф та потрапив до лікарні.

Публікація ІІ Універсалу остаточно спонукала Міхновського до повстання
Соціалістична національна демократія України негативно ставилася до створення власної армії, сподіваючись, що у «крайньому випадку» народ сам збереться у «народну міліцію». Тому серед керівництва Центральної Ради посилювалася недовіра до Міхновського, популярність якого в армії зростала щодня. [14] Відчуваючи недовіру з боку лідерів українського парламенту, Микола Міхновський вийшов зі складу УГВК, де фактично був позбавлений можливості впливати на вироблення політичної лінії.

Проте самостійники не здавалися. У червні 1917 року вони сформували військову частину, яка проголосила себе Другим українським імені гетьмана Павла Полуботка козачим полком. Полк не був визнаний ані російською владою, ані Центральною Радою. Останню налякала поява у Києві самостійницького війська. Володимир Винниченко відвідав полк та закликав солдатів повернутися до своїх частин і вирушити на фронт. УГВК дав розпорядження інтендантській службі припинити постачання продовольством, обмундируванням, зброєю.

Результат виявився прямо протилежним: полуботківці вдалися до спроби воєнного заколоту з метою проголошення незалежної України. Існував план повстання, очевидно, складений самим Міхновським, ризикований і певною мірою авантюрний. У ніч з 3 на 4 липня полк вийшов з казарм, здобув арсенал і частину центру Києва. Але виступ не підтримала Центральна Рада, яка ще сподівалася досягти української автономії політичним шляхом. 6 липня повстанці склали зброю, частину з них було заарештовано. Військова прокуратура розпочала слідство, яке тривало аж до жовтня. [14] [15]

Прямих доказів участі Миколи Міхновського у повстанні не було. Він був затриманий, хоч слідство проти нього не велося. Небезпечного конкурента, «авантюриста», Центральній Раді треба було усунути з Києва. На прохання Володимира Винниченка та Симона Петлюри військова влада під охороною жандармерії відправила його на Румунський фронт для проходження служби. Так само, на фронті або у військових в'язницях, опинилося й багато інших самостійників. [14]

Мітинг з нагоди 3-го військового з'їзду у Києві. Міхновський — серед керівників

З ініціативи Миколи Міхновського у Києві у березні 1917 року відбулись три військових віча, останнє з яких ще 11 березня ухвалило рішення про формування Першого українського охочекомонного полку імені гетьмана Богдана Хмельницького.

Українське вояцтво з ентузіазмом відгукнулося на ідеї Міхновського: воно виявило готовність зі зброєю в руках здобути незалежність Україні — автономістів серед них майже не було. [13]

16 березня 1917 року було створено товариство "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка" на чолі з Миколою Міхновським. Того самого дня військова нарада Київського гарнізону після доповіді Міхновського обрала Український військовий організаційний комітет і ухвалила негайно приступити до організації власної національної армії. Своїм завданням комітет проголосив українізацію російської армії, тобто формування у її складі українських частин; створення у частинах армії українських громадських організацій; негайну організацію першого українського полку. Про це Микола Міхновський казав у своїй емоційній промові під час української маніфестації 19 березня у Києві. [14]

Про діяльність Українського військового організаційного комітету Микола Міхновський доповідав на Українському Національному конгресі (6 — 8 квітня 1917 року). На той час комітет вів перемовини з командуванням російської армії про формування двох українських бригад. Конгрес обрав його членом Центральної Ради від Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка. На І-му Всеукраїнському військовому з'їзді (5 — 8 травня 1917) Микола Міхновський увійшов до складу Українського генерального військового комітету (УГВК) — вищої військової установи в Україні.
[ред.] Конфлікт з Центральною Радою

Публікація ІІ Універсалу остаточно спонукала Міхновського до повстання

Соціалістична національна демократія України негативно ставилася до створення власної армії, сподіваючись, що у «крайньому випадку» народ сам збереться у «народну міліцію». Тому серед керівництва Центральної Ради посилювалася недовіра до Міхновського, популярність якого в армії зростала щодня. [14] Відчуваючи недовіру з боку лідерів українського парламенту, Микола Міхновський вийшов зі складу УГВК, де фактично був позбавлений можливості впливати на вироблення політичної лінії.

Проте самостійники не здавалися. У червні 1917 року вони сформували військову частину, яка проголосила себе Другим українським імені гетьмана Павла Полуботка козачим полком. Полк не був визнаний ані російською владою, ані Центральною Радою. Останню налякала поява у Києві самостійницького війська. Володимир Винниченко відвідав полк та закликав солдатів повернутися до своїх частин і вирушити на фронт. УГВК дав розпорядження інтендантській службі припинити постачання продовольством, обмундируванням, зброєю.

Результат виявився прямо протилежним: полуботківці вдалися до спроби воєнного заколоту з метою проголошення незалежної України. Існував план повстання, очевидно, складений самим Міхновським, ризикований і певною мірою авантюрний. У ніч з 3 на 4 липня полк вийшов з казарм, здобув арсенал і частину центру Києва. Але виступ не підтримала Центральна Рада, яка ще сподівалася досягти української автономії політичним шляхом. 6 липня повстанці склали зброю, частину з них було заарештовано. Військова прокуратура розпочала слідство, яке тривало аж до жовтня. [14] [15]

Прямих доказів участі Миколи Міхновського у повстанні не було. Він був затриманий, хоч слідство проти нього не велося. Небезпечного конкурента, «авантюриста», Центральній Раді треба було усунути з Києва. На прохання Володимира Винниченка та Симона Петлюри військова влада під охороною жандармерії відправила його на Румунський фронт для проходження служби. Так само, на фронті або у військових в'язницях, опинилося й багато інших самостійників. [14]

Центральна Рада, переповнена "шароварниками" і соціалістами, надзвичайно дратувала Міхновського своєю безхребетністю і недієздатністю. І, не довго думаючи, Міхновський разом з гуртом самостійників створив... альтернативну Центральну Раду! Трохи пізніше вони все-таки влилися в склад "першої" Центральної Ради, плекаючи надію налагодити її роботу. Але надія не справдилася: соціалісти топили будь-яке питання в багні дискусій, паралізуючи прийняття рішень. І Міхновський, грюкнувши дверима, узявся за українізацію війська.

Військових приваблювала принциповість і рішучість Міхновського. В 1917 році відбулося три військових віча, які мали конкретні результати. По-перше, було сформовано Перший український охочекомонний полк імені гетьмана Богдана Хмельницького та військове товариство "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка", який очолив сам Міхновський. По-друге, було створено особливий комітет і розпочалася робота по організації української армії. По-третє, було взято курс на українізацію російської армії – проведення самостійницької агітації серед вояків і створення українських частин.

Міхновський легко завойовував симпатії військових і все йшло до того, що у Центральної Ради мав з’явитися серйозний суперник. Тому тодішні керманичі молодої української держави ставилися до Міхновського з неприхованою ворожістю. Грушевський, Петлюра та Винниченко (всі троє – соціалісти) в один голос лаяли Міхновського і всіляко намагалися зашкодити зростанню його впливу у війську. Коли ж Міхновський з соратниками створили Другий український імені гетьмана Павла Полуботка козачий полк, Винниченко особисто розпорядився розформувати полк і припинити постачання. У відповідь "полуботківці" узялися до зброї, захопили арсенал і частину Києва – українським воякам вже в печінках сиділи всі ці безхребетні Винниченки, Петлюри і Грушевські. Коли ж "полуботківці" вгамувалися, особисто Винничеко та Петлюра видали розпорядження відправити небезпечного для них Міхновського разом з "полуботківцями" аж в Румунію – на фронт. Там "полуботківців" кинули в таку м’ясорубку, що від цілого полку залишилося всього 5 вояків...

Отже, стосунки Міхновського з Центральною Радою не склалися – занадто радикальним і успішним виявився самостійник Міхновський для "поміркованих" і "виважених", але абсолютно безхребетних соціалістів. Не склалися стосунки Міхновського і з Гетьманатом Скоропадського, а Директорію (фактично – відроджену Центральну Раду) Міхновський шалено ненавидів. Ненавидів аж так, що взявся за підготовку збройного перевороту. Не вірячи політикам-демократам, він поклав свої надії на військових: січових стрільців Євгена Коновальця та запорожців Петра Болбочана. Але про ці плани стало відомо очільникам Директорії і за наказом Петлюри Болбочана було заарештовано. Переворот не відбувся.

Після повалення Директорії більшовиками Міхновський виїхав на Кубань. Та невдовзі, не зважаючи на підірване здоров’я, знов повернувся до Києва. А Київ вже був повністю "червоний" - безвольні керманичі Центрально Ради і Директорії безславно програли боротьбу за державність, лишивши Україну на поталу червоним ордам. Міхновський зрозумів, що свою місію виконав, і вирішив піти з життя без "допомоги" більшовицьких спецслужб... Тоді він квартирував у своїх давніх друзів Шеметів. Якось пані Шемет зустріла Міхновського з розірваним мотузком в руках. "Виходить, я ще довго буду жити" - сказав тоді Міхновський, посилаючись на народне повір’я: якщо під висельником обірверться мотузок, то він довго житиме. Але вдруге мотузок не обірвався. Рано вранці 3 квітня 1924 року Міхновського знайшли повішеним на яблуні в саду, а з ним – передсмертну записку: "Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола". Земне життя Миколи Міхновського виявилося недовгим – всього 51 рік. Але народне повір’я дивним чином справдилося: і через 85 років після його смерті пам’ять про Міхновського живе.

Міхновський подав українцям чи не найцінніший за все ХХ століття урок: щоби вижити, треба бути сильним. В наш час це знову актуально. Нинішня політична "еліта" - такі самі безхребетні Винниченки та Грушевські. Лише замість соціалізму вони співають про ліберальні цінності. Вся їхня "мудрість" - це демагогія про "багатовекторність" і "прагматизм". "Сумирне телятко двох маток ссе" - кажуть вони. Але це – лише половина правди, бо вони не кажуть, що телята зазвичай помирають під ножем різника. ХХ століття це підтвердило: нас різали і морили голодом більшовики, різали німці, різали поляки... Нині у нас вибір не великий: або знов іти в різницю, або нарешті скинути з себе оте теляче отупіння і наршеті стати собою – українцями, Нацією.

Унікальність постаті Міхновського полягає в тому, що ця людина зовсім не боялась труднощів.