Блоги — Михайло Загребельний

Полководцы Украины. За нашу победу!

Нову свою книгу «Полководці України: битви та долі» ( «Фоліо», 2012) Дмитро Табачник присвятив світлій пам’яті дідуся, солдата Великої Вітчизняної, якій розпочав бойовий шлях у 41- му, на Південно – Західному фронті, обороняючи Київ.
Там і тоді служив мій батько. Обоє червоноармійці завершили свій анабасис в 1945 – му на далекому Заході. Орденоносець Табачник з однополчанами в Австрії. Втікач з концтабору Загребельний у загоні французьких партизан «макі». Обоє червоноармійці повернулися на землю Руськую, як би написав древній літописець, побідниками, з перемогою, побідою. Ці слова є набутком Руського миру ще з ХІІ століття. Нова книга Дмитра Табачника особисто мені домогла прояснити метаморфози численних моїх близьких та далеких знайомих, які спостерігаю, починаючи з початку дев’яностих. Маю на увазі прикінцеві сторінки з уривками зі щоденника Сидора Ковпака про Путивль 41 – го, напередодні окупації. Але не порушуватиму хронологію.

За формою видання містить 32 крейдяних аркушів репродукцій творів образотворчого мистецтва, військових карт, фотографій, майже шість десятків чорно – білих ілюстрацій, 698 сторінок. За змістом – виклад історії нашої Батьківщини в розповідях про її видатних воєначальників. Розпочинається військово - історична оповідь з епохи Київської Русі. Чотири долі. Чотири князі. Святослав Ігорович Хоробрий. Рідні брати Ярослав і Мстислав Володимировичі. Мстислав Удатний.

Святослава Микола Карамзин порівняв з Олександром Македонським та гомерівськими воїнами. Борис Рибаков цілі головних ударів бійців Святослава в 965 – 968 роках узагальнив на карті Європи як відображення удару шаблі. Широке півколо, лінія від Середнього Поволжя на Каспій, потім Північний Кавказ, Причорномор’я аж до Балкан, Візантії. Святослав довів, що з Києвом у будь – якій столиці розмовляти можна тільки на рівних.

Ярослав Мудрий, перший і останній київський імператор. В літописах сказано: «Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златиє, заложи же й церков святия Софії». Ярослав об’єднав древньоруські землі. Створив монархію, кордони якої простягалися від Балтійського моря до Азії, Угорщини, сьогоднішньої Румунії. Автор звертає увагу на непослідовність політики Ярослава. Імперія після смерті «кесаря землі Руської раба божого Георгія, рекомого Ярослав» стала жертвою міжусобиць та розбрату. Так само, як Україна після смерті Богдана Хмельницького.

Брат Ярослава Мстислав у 1022 році здобув перемогу в двобої з царем касогів Редедею. Художній образ богатиря доповнюють у книзі вірші Василя Жуковського, О.К. Тостого, репродукції картин Андрія Іванова та Миколи Реріха. Армія Мстислава в 1031 році перемогла в поході на Каспій. Отримала контроль над північним заходом сьогоднішнього Азербайджану. На Каспії побудували потужний руський флот, що дозволяє вважати Мстислава одним з перших вітчизняних флотоводців.

Мстислав Удатний почав лік перемогам у 1193 році, коли завдав серйозної поразки половцям. Багато успіхів чекатимуть на його воїнів. Але всі вони здадуться марними після трагічної битви біля річки Калка в 1223 році.

Що визначало долі, вчинки полководців, перших осіб Київської Русі з точки зору наших сьогоднішніх реалій ? Геополітична доцільність як альфа і омега навіть тактичних рішень. Вже тоді вітчизняні державні мужі змушені були замислюватися над «багатовекторністю» в зовнішній політиці. І маневрувати а то й грати подвійну, потрійну гру. Святослав переміг хазарів та захопив Тмутаракань за сприяння Константинополя. Далі ніби на догоду візантійцям рать Святослава захопила придунайську Болгарію. Син княгині Ольги навіть вирішив стольний град перемістити з Києва на береги Дунаю. І тоді грецький імператор перетворився в його найзатятішого ворога.

Вже тоді зрада і підкуп в баталіях за першість на печерських пагорбах стали звичними, як весняна дніпровська повінь. До смерті в 1036 році Мстислава Володимировича кривава боротьба двох братів перетворила Київську Русь у перехрестя міжнародних інтриг. За участі правителів варязьких, польських, печенізьких, німецьких. Останнє було не дивно і тому, що мачуха братів, остання дружина князя Володимира, була онукою германського імператора Оттона Великого.

Вже тоді наша самостійна державність дратувала, як кістка в горлі, керівні кола країн ближнього та дальнього зарубіжжя. За цих умов перша особа в Києві стояла перед однозначним вибором. Або непорушно відстоювати національні інтереси, протистояти зовнішнім агресорам та підступній п’ятій колоні. Або поклони бити чужим володарям. Що вчинив брат Ярослава і Мстислава, окаянний князь Святополк. Польського владця Болеслава привів у 1018 році в Київ. Так само гротескно, як Петлюра підтанцьовував Пілсудському в травні 20 – го. Автор доречно визначає зрадницьку лакейську лінію поведінки Святополка терміном ХХ століття: колабораціонізм.

Твір продовжують портрети героя Куликовської битви Боброк – Волинського та переможця Великої Орди Хана кримського Менглі І Гірея. Дочка Гірея стане валіде, матір’ю турецького султана Сулеймана, якого зачаровала Роксолана. Образ хана кримського розпочав у книзі ряд військових портретів формально позаукраїнських. Пояснення такому підходу знаходимо в передмові. Дмитро Табачник вважає безумством, прямим шляхом до розпаду держави намагатися зректися спадку православно – слов’янської, католицької і ісламської цивілізацій: «Інакше сучасна єдність України буде суто декларативною». Менглі І Гірей в боротьбі за зміцнення власного ханства завдав остаточний удар по Великій Орді. Завершив справу Дмитра Донського та Боброка – Волинського. Крим перетворився в потужну державу. Без кримської підтримки перемоги Богдана Хмельницького над поляками були би неможливі.

В розділі «Полководці Війська Запорізького» - дві частини. Одна драма: дві розриті могили. Петро Сагайдачний та Богдан Хмельницький. Справжні козацькі долі, образи. Многогрішні, неодномірні, як у народній творчості. Їхні діяння викликають і пафос дум про лицарську мужність, і абсурд пісень абсурду про Галю молоду і з сиром пироги. Поєднують за визначенням Дмитра Табачника «добро і зло, віру й цинізм, найвищу звитягу та низьку підлість».

Петро син Конаша, православного шляхтича здобув прекрасну освіту в Острозькій академії. Поїхав спочатку до Львова, потім у Київ. Рутина праці домашнього учителя, помічника міського судді гнітила честолюбного Конашевича. В католицькій польській державі син бідного православного шляхтича не бачив для себе, як би сьогодні сказали, соціальних ліфтів. В 30 або 31 рік він прийщов на Запорізьку Січ. Там проявляє свої таланти воїна. Отримує прізвище Сагайдачний як міткий лучник. Робить карколомну кар’єру. Вже в 1605 році його обирають кошовим. В 1622 році упокоївся в Києво – Братському монастирі. За сімнадцять років отаманства здобув славу одного з найвидатніших козацьких полководців. Уже в кінці 17 століття могилу Сагайдачного занехаяли і загубили.

Справжня слава прийшда до Хмельницького пізно. Коли він уже перетинав свй полудень віку. В частині, присвяченій Хмельницькому, автор зосереджується саме на його заслугах як полководця. В 1644 році французький посол у Варшаві граф де Брежі інформує Париж, кардинала Мазаріні про появу непересічної і якравої постаті серед запорожців. Де Брежі зустрічається з 49 - річним Богданом Хмельницьким. Бачить досвідченого стратега, якого давно бояться на суші і на морі турецькі воєначальники. В 1645 році через Гданськ Балтикою до Кале перейшов передовий загін запоріжців. Коней привезли з собою, як конкістадори. Хмельницький на чолі вершників рушив до Фонтенбло. Там він домовився з принцом де Конде про участь двох тисяч піших та до тисячі кіннних козаків в облозі англійців у фортеці Дюнкерк та у війні з Іспанією. Після повернення додому Хмельницький стає військовим писарем. В 1648 році Січ наставляє Богдана Хмельницького гетьманом. Дмитро Табачник продовжує свою військово – історичне дослідження картинами битв під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Збаражем, Берестечком, Батогом, Жванцем. Автор оцінює курс на Переяславську Раду як безальтернативний. Інакше Україна була не в змозі оборонятися від польської агресії: «Віднині військова доблесть і таланти полководців України служили загальній справі захисту Держави Російської».

Про міць Польщі докладно йдеться в наступному розділі «Полководці Речі Посполитої». Гетьман Станіслав Жолкевський, вихованець львівських єзуїтів, в 1596 році спочатку під Білою Церквою а згодом під Лубнами завдав поразки повстанцям Северина Наливайка. Цікаво, Наливайко – предок Костянтина Циолковського. В польсько – російській війні Жолкевській зумів захопити Москву. Наступний польський переможець – народжений в Олеському замку на Львівщині Король Ян ІІІ Собеський. В центрі Варшави мандрівника сьогодні зустрічає ошатний готель «Собеський». Згадаймо назви «отель - палаців» у центрі Києва... Собеський в союзі з кошовим Сірком восени 1667 року переграв чисельнішу коаліцію гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка і татар Керим – Гірея. Восени 1673 року бійці під началом Собеського перемогли в Хотинській битві османське військо Хусейн – паші. Наступного року вдячні поляки проголосили Собеського королем. У вересні 1683 року об’єднані сили Європи під командуванням Яна Собеського завдають нищівної поразки османам на підступах до Відня.

Розділ «Під сінню двоголового орла» містить дослідження військових біографій Івана Гудовича, Михайла Милорадовича, Івана Паскевича, Петра Котляревського, Василя Завойко, Петра Ванновського, Михайла Драгомирова. Збройні сили Російської імперії під керівництвом цих полководців розширювали та зміцнювали кордони Росії, били наполеонівських загарбників, звільняли Кавказ від персів, протистояли на морі туркам, англійцям та французам, захищили в Кримській війні Севастополь а на Балканах – сербську незалежність. Не всі переможні операції цих полководців однозначно успішні, якщо розглядати їх у контексті історії міжнародних відносин. Досить згадати Паскевича. Такі суперечливі епізоди, як вдалий 36 - ти годинний штурм у 1831 році Варшави та придушення в 1849 році угорського національного повстання. Останню акцію автор вважає катастрофічною помилкою Миколи І. Але як полководець Паскевич «діяв бездоганно»

Серед героїв згаданого розділу самобутністю, непересічністю привертає увагу генерал від інфантерії Михайло Іванович Драгомиров. Важко одразу відвести погляд від його портрета пера Рєпіна. Народився під Конотопом в 1830 році. З 16 років рядовим солдатом розпочинає службу. В 26 років на відмінно закінчує Миколаївську академію Генерального штаба. Там продовжить роботу вже викладачем. Здобуде всеросійське визнання як автор статей у військовій періодиці. Стиль Драгомирова вражає вишуканістю стилю, дотепністю і злободенністю Вибрані місця з головної праці Драгомирова, «Підручник тактики» доречно законспектувати не тільки професійному військовому. Наведу тільки одну з вимог Драгомирова до керівника взагалі: «Керівник повинен озброїтися терпінням, саможертовністю та повагою до чужих точок зору; він мусить радіти найменшим проблискам самостійної мислі, вміти підтримувати і розвивати їх».

Відкриваємо наступний розділ: «Полководці громадянської війни». Два полководці. Дроздовський і Щорс. Вібір автором постатей Михайла Дроздовського та Миколи Щорса вважаю вдалим.Ту пору одного разу визначив Сталін: «Так звана громадянська війна». Дроздовський, Щорс для мене уособлюють тільки один з двох ворогуючих таборів. Табір захисників Руського миру. Розвитку нової державності на основі територіальної, культурної, літературної спадщини народів, які проживали на території Російської імперії. Якби переміг восени 19 – го Денікін, він швидше за все пішов би сталінським шляхом прискорених перетворень та підготовки до майбутньої неминучої світової війни. До речі, білі тоді були на крок від тріумфу. Молотов згадував, що Ленін зібрав своїх політбюроапостолів і ознайомив з їхніми конспіративними прізвиськами для роботи в підпіллі. Другий табір, сила протидії Руському миру являв собою правлячі кола імперіалістичних держав. І їхніх посібників, містечкових і хуторянських отаманів.

Дмитро Табачник доречно навів у передмові цитату Липинського про озлоблених і егоцентричних українських шовіністів, інтелігенцію скунсової породи. Я додав би ще одну характерну для цієї публіки рису: малограмотність і холуйство. Вони зневажають мислячих і самотійних людей, оспівують міф про маленького українця, якого, як у романі Чінгіза Айтматова, мріють перетворити в манкуртів. День у день вони запопадливо розпросторюються про визвольні змагання, лицарську битву з московською займанщиною на Україні після 1917 року. А як було насправді ? Свідчить очевидець. На початку 18 – го за 61 день Дроздовський з добровольцями здійснив похід Україною з Румунії в Ростов. Свідчить щоденник Михайла Дроздовського, Генерального штабу генерал – майора: «...Анархія, дезорганізація вимучила всіх, крім невеликої жмені негідників... Як люди в страху гидкі: нуль достоїнства, нуль порядності, дійсно сволочний, одного презирства достойний народ – наглий, безжальний, сповнений знущань над беззахисними, за безкарності не знаючий перепон дикій розгнузданості і злоби, а перед сильними боягузливий, догідливий і улесливий».

Нагадаю ідею фікс українських шовіністів, яку вони після 91 – го року нав’язують без упинку. Українська історія починається тільки з них. Вони поблажливо дозволяють з’являтися в своїх дискурсах декому з минулого. За принципом приший кобилі хвіст. Зраду Мазепи, наприклад, перевертають на «війського – політичний виступ». Ця словоеквілібрістика скидається на байки про фіолетове проміння, яке ніби Петлюрі подарували французи для знищення більшовиків. У камердинера не буває героя. Так і в зрадника. Запроданець спить і бачить, як би собі побільше синекур урвати і побіжно уніфікувати Україну під людожерським гаслом айн райх, айн фольк, айн фюрер.

Київську Русь манкурт замовчує, тому що слово Русь йому ненависне. Богдана Хмельницького – терпіти не може. Настільки агресивно, що під час офіційних державних столичних церемоній бояться покладати квіти до його пам’ятника. Після Переяславської Ради для уніфікатора настає чорна діра. Аж доки він, починаючи з 1991 року, не проголосив себе квінтесенцією українства. Кореневою елітою. Після Переяславської Ради, аж до 1917 року Україну, мовляв, сторозтерзувала Імперія Романових як уособлення азіатчини і московської дикості. Між 17 – м та 91 – м справи пішли геть кепсько... Одним словом, тихий морок. Або водевіль. Шарж. Рівень Голохвастова і Проні. «При полном акорде, лиш би з вашей сторони не було нікакого мнєнія. Другим, можеть, необразованним што вгодно з губи плюнь, бо понятія нікоторого не імеють. З язика, как з колеса в млине».

Так звану громадянську війну з другого боку, боку сепаратистів, на Україні, руками отаманів – батьків розпалювали впливові міжнародні сили. До кінця ще не ясно, чому в травні 19 – го червоний переможець військ Антанти на півдні України, Григор’єв, зрадив, розвалив більшовикам фронт і мало не захопив Київ як диктатор України. Стосовно Махна також вистачає загадок. Невже настільки безпідставні твердження генерала Слащова про наявність в штабі отамана німецьких офіцерів? Невже братва самотужки планувала свої блискавичні рейди? Не кінні, ешелонами! Свідком подібного десанту виявився в 19-му Костянтин Паустовський, що і змалював у третій книзі «Повісті про життя».

В останньому розділі «Полководці Великої Перемоги» читач дізнається про долі Родіона Малиновського, Андрія Єременко, Івана Черняховського, Кирила Москаленко, Павла Рибалка, Павла Батицького.

Кожна розповідь – сюжет для багатосерійного серіалу. Один приклад – неймовірні пригоди Малиновського. Шістнадцятирічного одесита Родіона Малиновського в 1914 році відмовилися призвати. Доброволець явочним порядком з’являється в маршевому полку. Настирного сміливця лишають в ешелоні підносчиком патронів у кулеметній команді. Незабаром отримує солдатського Георгія вже кулеметником. Обставини цього бою Малиновський згадає в автобіографічному романі «Солдати Росії». З квітня 1916 року в складі Російського експедиційного корпусу воює у Франції. В 1918 році Малиновський служить в Іноземному легіоні, де його удостоїли однієї з найвищих нагород Франції: Військовий Хрест зі срібною зіркою. Мав право отримати французьке громадянство. Але чужоземний круасан, який, до речі, за формою символізує перемогу Собеського під Віднем, не звабив двадцятилітнього шукача пригод. Вертається у Владивосток. Добровольцем негайно іде в Червону армію. Влучність кулеметників легіонера Малиновського оцінили в армії Колчака і в рядах башибузуків барона Унгерна фон Штенберга. В 1927 – 1930 роках майбутній маршал вчиться у Військовій академії ім. Михайла Фрунзе, опановує іспанську. Вона стане йому в пригоді в Іспанії, де під псевдонімом полковник Малино воює з франкістами. В 1937 році отримує одразу два ордени, Леніна і Бойового Червоного Прапора. В пеклі початку Великої Вітчизняної не розгубився. За що в листопаді 41- го його знову нагородили орденом Леніна, що на той час було більш наж рідкісним явищем. Саме рішучість Малиновського не дозволила Манштейну врятувати 6 армію Паулюса. Група армій «Дон» Манштейна «20 грудня наближається на відстань 40 кілометрів від оточеного угрупування». Друга гвардійська армія Малиновського відбила атаку: «Малиновський не став чекати необхідного наказу Сталіна» В жовтні 1957 році досягає вершини. Маршал Малиновський обіймає посаду міністра оборони СРСР замість Георгія Жукова. Автор акцентує, наскільки невимірно складним було пристати Малиновському на бік Хрущова. Цей загадковий жовтень 1957 року досі лишається неясним. Мій батько одного разу розповів, що Жуков з однодумцями справді планували державний переворот і впровадження воєнного стану, розподіливши управління країною відповідно до військових округів. Скільки випробувань чекали ще на Малиновського ! Згадаймо одну тільки Карибську кризу в жовтні 1962 – го...

Героя заключної частини останнього розділу «Полководці Великої Перемоги», «Партизанський рух» - легендарний воїн. Йдеться про партизанського Батька Ковпака. Для мене і моєї дружини Таїси портрет Сидора Артемовича Ковпака, опис його популярності в народі і після війни – не просто слова. Заступником голови Президії Верховної Ради УРСР Ковпак працював до свого останнього дня, до 11 грудня 1967 року: «Нікому не відмовляв у прийомі, і до нього тягнулися люди, як до останньої інстанції в пошуках справедливості, зі всієї України. І Ковпак не просто їх вислуховував, а намагався прискіпливо розглянути кожну справу...» Справді, незадовго до грудня 67 - го секретарка запросила в його кабінет наступну прохачку. З волинського містечка Голоби, про яке згадує Бабель у «Конармії». Надія Петрівна розповіла, як на основі лжесвідчень засудили її чоловіка. Ковпак допоміг. В 68 - му голобська старшокласниця Тая побачила на порозі виправданого батька.

Не думаю, що читач сприйме без емоцій рецензоване видання. Як чергову історичну працю, посібник для розширення власних знань. Здається, і автор сподівається на гостре обговорення свого твору. Його власна передмова недвозначна і пряма. Її суть бачу такою: «Іду на ви». Проти невігласів та ревізіоністів.

З 1991 року сепаратисти, яких громадянська війна, Дев’яте травня викинули на смітник історії, намагаються здобути реванш. Саме в агресивній ідеології хуторянства, отаманства на найзадрипанішому хуторі вбачаю причину наших негараздів . На так званій самостійній Україні, як на Київській Русі в кризові моменти загострення конфліктів можновладців, немає нічого певного і самодостатнього. На плечах і в свиті кожного нового президента на нас нападають темні сили. Повторюється чи то 1169 рік, коли ополчення одинадцяти князів на чолі з сином Андрія Боголюбського загарбало Київ. Чи то 1202 рік, коли Рюрик Ростиславович захопив Київ разом з ханом Кончаком.

Загибель СРСР, УРСР хуторяни використали точнісінько так само, як номенклатура з міста Путивль після 22 червня 41 – го. Як визнав у щоденнику Сидір Ковпак, він був настільки високої думки про місцевих бюрократів, що виключно вночі, потайки центнерами і тоннами вивозив та закопував у лісних хащах матеріальні ресурси для опору майбутнім окупантам. Протягом двох місяців шестеро невтомних сміливців ночами викопали 132 ями об’ємом 600 кубів. В цей час редакція місцевої газети «Ленінський шлях» евакуювала себе і виключно своє майно, замість державного. В типографії чистенько прибрали. Лишили окупантам півтонни паперу, всі верстати й шрифти. Не сумніваюсь, загарбники миттєво знайшли собі нову редакцію, вже з антиленінських акул пера.

Мудрий Ковпак залучив тільки п’ятьох вірних людей. Він сумніву не мав, що партійці, радянські керівники, силовики, більшовицька інтелігенція, решта мискоборців в своїй масі прогнили і збюрократилися. Вчора вони прославляють доленосні зорі Кремля. Нині з не меншим запалом оспівують фаустівську психологічну Європу. Але годі про людців.

Українську історію творили і творять на полях битевних побідники, переможці. Читаємо в універсалі Богдана Хмельницького: «Прикладом славних і великих русів, предків своїх, при своїй правді, за благочестіє святоє, за цілость Отчизни і за поламаніє прежніх прав і вольностей своїх станьте». Читаємо про перемоги другого Суворова, генерала від інфантерії Петра Котляревського: «Великі події, які потрясали в ті часи Європу, заслоняють її і ніби подавляють своїми подвигами». Перегортаю сторінки з фотографіями Миколи Щорса. Пригадую його пам’ятник на бульварі Шевченка в Києві. Кадри з фільму Олександра Довженка. Цікаво, що знають про Щорса, інших героїв книги Дмитра Табачника випускники шкіл дев’яностих або нульових ?
Михайло Загребельний

От редакции: книгу можно заказать в интернет-магазине «Фолио» (http://www.bookpost.com.ua/?item=30455) или почтой — «Книжный клуб «Фолио», Харьков, 61052, а/я 46, тел. (057) 715-6119.

2012-06-18 12:13:00