Блоги — Михайло Загребельний

Полеты не во сне…

Делюсь ниже заметками «Дранг нах Вестен…». Их в начале года пообещал разместить редактор «Укр. Літ. Газети». В конце мая предложил ему еще одну статью. Снова получил согласие. Потом последовал звонок: «Уберите то-то и то-то. Вы Бориса Олийныка обидите. Поймите меня. Ваш отец тоже был редактором». В самом деле, мой отец был в 1961-63 гг. редактором «Літукраїни». Но ведь сейчас 2012 год! Я отказался от цензуры. Газета отказала мне.
Поинтересовался, увидит ли свет «Дранг...». Получил твердый, на грамотном украинском языке отказ. Возвращаясь к злобе дня, полету интеллигентных просителей к президенту за счет Фонда Гаврилишина, предлагаю погуглить. Интереснейший персонаж основал сей Фонд! В 1989 году, осенью, в Киеве под его председательством проходила чуть ли не первая большая конференция по вопросам иностранных инвестиций в Украину. Туда меня отправил мой вуз. Я долго слушал обещания о наступлении Золотого века, который ждет всех нас при капитализме. Не выдержал и попросил слова. Предположил, что ни завтра, ни послезавтра Украина ни в Канаду, ни даже в Польшу не превратится. И заявил, что на следующей подобной говорильне ноги моей не будет. Вернулся на свое место в актовом зале Минздрава. Немую сцену прервала ремарка женевского гостя: «Внесок за участь у конференції поверну Вам з власної кишені». Кстати, один диаспорянин с ухмылкой рассказал мне, что до периода проповедей в Киеве сей советник всех вождей независимой Украины на берегах Женевского озера учил уму-разуму вождей из банановых державок. Вот и мы теперь... Прилетели «нах вестен».

Михайло Загребельний

Дранг нах Вестен. Або як Гітлер українським селянином Рузвельта лякав

Олексій Коломієць одного разу поділився: «Буває поганий настрій... Хочу всміхнутися, а не можу... Тоді розгортаю передову статтю центрального органу ЦК КПРС «Правда». Мов у воду канув КПРС. І журнал ЦК КПУ «Під прапором ленінізму». На початку вісімдесятих там не одному початківцю дав путівку в публіцистику Іван Оніщенко. Фронтовик, прототип героя роману Олеся Гончара «Твоя зоря». Оніщенко, заввідділом партійного часопису, жодного разу не вимагав від авторів прославляти комунізм та ганьбити капіталізм. Його настанови були прості. Перевіряти факти і писати ясно: «Без води».

Нині кругом свобода слова і самовираження. Буйно квітнуть незалежні і самостійні ЗМІ. Є чим душу порадувати. Як зауважив Остап Вишня: «Валяйте!». Василь Кожелянко, наприклад, пропагував самобутнє видання «Ніч». З дискурсами Автовізія Самійленка. Комусь розрадою служить всеукраїнська газета «День». Її чільники нещодавно ознайомили широкий загал з вибраними місцями зі шпальт ЗМІ, друкованих на окупованій Третім Рейхом Україні. Під лозунгом: «Українці – читайте!». Розлогі, аж до наративності репортажі Уласа Самчука. Осмислювати їх непросто. Немов пірнаєш до дна в просторінь есеїв Дмитра Дроздовського. Автор ерудований, начитаний. Дотепний. Рефлексує. Це не Павло Михайлович Губенко з його екскурсами в українсько-німецьку націоналістичну самостійну дірку.

Самчук влітку сорок другого вирушає з Рівного до Києва. Камертоном, епіграфом оповіді йому слугують рядки Георгія Іванова: «...Но настоящих слов мы больше не находим, / А приблизительных мы больше не хотим». Що впадає в око літописцю «Дранг нах Остен» після перетину колишнього кордону Радянської України зі Східними Кресами (чи то Панською Польщею)?

«Довгі будови в якомусь неладі... Вони незграбні, недороблені. У них немає ані натяку на якусь естетику, яка присуща всьому на землі живому... Чого ж ті колгоспні будови обов’язково такі безсмачні, а хто звик в Західній Европі до стилю нашої доби, буде вражений абсолютною, до неба вопіючою безстилевістю... Люди і не люди, яким лише тимчасово залишено їх зовнішню людську подобу...».

Недаремно, ні, Бажану подобався афоризм Довженка: «Коли ти дивишся – це ще не значить, що ти бачиш». В 1950 році побачать світ «Спогади солдата» генерал-полковника Гудеріана. У вересні 1941 року його танки вирішили долю Південно-Західного фронту, Києва. Гудеріан також придивлявся до небаченого досі краю. Споглядав протилежні картини. По-святковому вбраних жителів. Зграбні будови. Переночував генерал у Лохвиці, в школі. І занотував, що школа знаходилася в міцному домі і була добре обладнана. «Як і всі школи в Радянській Росії, які майже скрізь перебували в хорошому стані. Для шкіл, лікарень, дитячих будинків і спортивних майданчиків у Росії було зроблено багато. Ці установи утримували в чистоті і повному порядку». Кожному своє ... Сліпий сказав – побачимо.

У Києві Самчук зустрічає Любченка. Він приїхав з Харкова. Про свій Харків, про себе в окупації напише мемуари. «Кут падіння» – лаконічно Юрій Барабаш назве рецензію на твір Любченка. В 2011 році на сторінках «Літературної України» Михайло Слабошпицький повіншує канадського видавця, який подарував нам спогади харківського конформіста. Микола Бажан лишив портрет Любченка. «Колишній солощавий акторик, а потім кволенький письменник, людина із сумнівним минулим, але з вправно награною усмішкою»

Самчук продовжує. «Ми обідаємо в ресторані з написом «Театральний ресторан». З його вікон вигляд на Володимирську вулицю і вихід має на площу перед оперою... Будучи за кордоном, я старанно вдивлявся до кожної фотографії, яка зображувала якусь есесерську дійсність. Сьогодні я плаваю у ній по самі вуха... Порожньо і брудно. Сосюри немає, Тичини немає, Рильського немає, Натана Рибака немає, Первомайського немає, Сави Голованівського немає, Панча немає, Бажана немає... І таких багато немає. Але зісталась будова на Фундукліївській, чи пак Ленінській вулиці. Дійсно велика будова. Це той «пітомнік», у якому один на другому і один перед другим вперемішку сиділо показове, «національне по формі і соціяльне по змісту» товариство орденоносців, які нагадували собою зграю борзих собак... Їх вживали для охорони кордонів і полювання».

«Зграя борзих собак». Звучить? Можливо й вишуканіше звернутися до майстрів пера СРСР. Як Георгій Іванов: «Большевизанствующие литературные круги». До речі, біля ресторану «Театральний», нижче на один квартал в бік Хрещатика, знаходиться пам’ятка архітектури. Колишня Колегія Галагана. Місце вінчання Івана Франка. Там зараз – Музей літератури. В сорок другому напевне там також ситно годували. Коней. Окупанти облаштували в історичних стінах стайню. Самчук про це не згадує. Твердить натомість, ніби в сорок першому письменники з Киева «тікали».

Нехай відповість Микола Бажан. «Більшість письменників пішла до армії; тих, яких з причин поважного віку або хворості не мобілізували, треба було евакуювати». Бажан, Корнійчук, полковий комісар Ванда Василевська служили в Робітничо-Селянській Червоній Армії агітаторами. Організували фронтову газету. Під час бомбардування редакції, в Броварах, чудом лишилися живі. Після падіння Києва разом зі штабом Південно-Західного фронту передислокувалися до Воронежа. В жорстоку, морозяну, снігову зиму, як пригадував Микола Платонович, їздили на фронт «поритими танками дорогами, вистрибували з машини при нальотах «месерів», що ганялися і за окремими авто; проїздили збезлюднілі воронезькі і курські села, ночували в холодних хатах, зігрітих диханням людей, які сюди понабивались, – старі селяни, солдати, водії проїжджих машин... Ми втрьох приїхали в щойно визволене містечко на Курщині – Тим. Штурмом визволили Тим воїни... Багато їх полягло, і тіла їхні, замерзлі на лютому морозі, звезли до викопаної мотиками й вибухівкою братської могили. Їх було багато, цих струнких, красивих, подібних у своїй замерзлості до виліплених з воску постатей, рідних і таких дорогих нашому серцю юнаків. Ванда хотіла сказати їм щось на прощання, але не змогла. Спазми стискали горло...».

Дійсно, влітку сорок другого Самчук і Любченко мали всі підстави провіщувати загибель тих, про кого вони мріяли почути: «Немає...». Ніде правди діти, КПРС, радянська історична наука чимало зробила для викривлення подій 1942 року. Як доводять розкриті архіви (поки вкрай частково), тодішні катастрофи набули для СРСР неймовірних масштабів. В битвах за Харків, Крим, Кавказ, Сталінград поразка йшла вслід за поразкою. Ми вистояли в часи найбільшої небезпеки. Що нам допомогло? Про це роздумує в книзі «Думки і спогади» Микола Бажан.

Велика і незламна віра народна. Сила народна. Гнів народу.

Як зразок оптимізму всупереч обставинам звертається Микола Платонович до рядків фронтовика Леоніда Первомайського. «Ми на дніпрових ще стрінемось схилах, / З щастям своїм привітаємось знову, / Друзів згадаєм, в боях посивілих, / І про загублених скажем по слову...».

Легко передбачити презирливу посмішку моїх опонентів. «Нічого той ортодокс не петрає. Примітив. Суть ремствувань Самчука не второпав. Дранг нах Вестен! Європу давай! Де в нашому совдепівському капіталізмі в бісового батька ті віра, сила, гнів... Нащо нам братські могили Курщини? Хіба на Курщині вдень з вогнем замутиш міланський шоппінг? Чи давоський обід?».

Он Самчук закликає повірити, що Європа «дала світові незчисленні, необмежені і невичерпальні докази великого, могутнього і кращого життя...».

Он Самчук ліпить світлину європейця. «Людина завжди суцільна. Людина завжди прямуюча до яскраво окресленої мети. Людина нічим не двоєна, повна розуму і пристрастей, повна як добра, так зла, повна любови, такої ж ненависті, вічно пружня духом, жива і здорова тілом, невичерпально енергійна і бажаюча все знати, все осягнути. Це повна гармонія душі і тіла, це мотор...».

В 2001 році англійський режисер Пірсон зняв фільм про Ванзейську конференцію «Змова». Стрічка отримала купу нагород. Моторошна стрічка. Багато років не вдавалося собі це пояснити. Відповідь нарешті допоміг сформулювати Улас Самчук. Його в Києві сорок другого вражає недоробленість, приблизність, маловартісність. В Європі Самчук лишив людину, предмет, мову, життя. В Києві зустрів нелюдину, непредмет, небудинок, немову, нежиття. «...Я розложив свої туалетні речі, привезені з Заходу. Яка колосальна, разюча різниця. Кожна ця річ – річ. Оформлена, викінчена, повновартісна...». Безцінні викінчені інтер’єри оточували в січні 1942 року товариство на декадентській віллі на березі Ванзейського озера. Їхні рішення також мали яскраво окреслену мету, нічим не двоєну... Їхні візії свідчили про гармонію душі і тіла. Такий Гейдріх у «Змові». Як він упевнено стискає штурвал швидкісного літака. Як гламурно пересаджується за кермо відкритого лімузина. Як невимушено провадить застільні бесіди. Надлюдина. Мотор...

А кого арійці уявляли собі по той бік фронту? Хто їх зупинить? Партизани Сидора Ковпака, які дудлять самогон з піснею про Галю, яку за коси до сосни прив’язали і спалили? Генерал-самодур з п’єси Корнійчука «Фронт»? Не випадково «Фронт» німецька окупаційна адміністрація наказала включити в театральний репертуар. На березі Ванзейського озера, в канцелярії Коха в Рівному бал правила вища раса. Самчук впевнений у цьому.

«Це ніяке відкриття, ніяка таємниця, ніякий парадокс і ніяка химера. І кращі люди у нас знають це, а як не знають, то чують, відчувають. І коли перечать, то з почуттям нижчості, з почуттям плебейської гордості або просто з почуттям духової імпотенції, як це буває переважно у так званих великих росіян, які вічно по-наївному заперечували цій так простій і так очевидній істині. Росія – царська і червона – вічно боялась Европи. Одні революції, інші контрреволюції. Достоєвський і Толстой зі «вздору» і почуття безсилості відгороджували себе китайськими мурами, кували для втіхи і глупоти гасла, як «гнила Европа», «догнать і перегнать Америку», а в дійсності квасились і гнили у власному квасі, самопожирались, топились у духовому сектантстві...».

Ніякий парадокс, ніяка химера. Всі, хто для Самчука і Любченка влітку 1942 року зник, з осені 1943 року повернулися до визволеного Києва. Володимир Сосюра. Павло Тичина. Максим Рильський. Натан Рибак. Леонід Первомайський. Сава Голованівський. Петро Панч. Микола Бажан.

Сліпий сказав – побачимо. Після 1991 року Самчук і Любченко доступні нам. Не виключаю, у них є чимало шанувальників. Але доки художню творчість ми рівнятимемо до штика? Припускаю, що свій репортаж Улас Самчук готував з петлею на шиї. Чому про це мовчать у «Дні» в передмові до його твору? Наше ханжество набуває розмірів небувалих. Не тікав Бажан. Не тікали його побратими! І не тікали за океан. Нагадаю, саме Бажан в перші години визволення Києва привіз до Бабиного Яру представників Заходу. «Ми стояли з групою кореспондентів союзних держав... Ішов великий бій за Київ. Манштейнові армії було спинено...». Це був мужній крок Миколи Платоновича, тому що свою офіційну, боязливу оцінку подій у Бабиному Яру Кремль не один місяць редагував... До речі, Верховна Рада України в документах стосовно 70-ліття трагедії Києва кінця вересня 1941 року старанно повторила відповідні сталінські агітпроповські округлі формулюваннячка.

Що далі? Уже, виявляється, в 1943 році Київ ніби не звільнили. Якщо продовжувати цю логіку, свято злуки слід відзначати 17 вересня під портретами двох вождів. Найвеличнішого полководця всіх часів. І найвеличнішого полководця всіх часів та народів. Кожному своє... Після 1991 року безупинно щиро заколисуємо одне одного байками про те, що у всьому винні Троцький, Ленін, Сталін і далі за списком, включно з тією жменькою українських радянських письменників, яка не проштовхалася в безкінечні реєстри діячів руху опору більшовикам та Москві. Масштаби цих списків порівняні хіба що до зведень про партизанські диверсії на українській залізниці. На папері число вагонів і паровозів підірвали на порядок більше, ніж їх разом узятих знаходилося на балансі господарств Гітлера, Сталіна, Рузвельта і японського імператора. Втягуємося в балачки, пустоту яких молодий Довженко пояснював Бажану цитатою Беранже: «На лужку дитячий крик». Наввипередки пхаємося в Європу. Віцеспікер Микола Томенко у вільний від служіння народу час досліджує українське кохання з посиланням на гуру нацистів Альфреда Розенберга. Так, цитата Розенберга потрапила в рамках іншого посилання. Чому Томенку не вказали на його ляп редактори? В книгарні «Є» видання російською тримають в окремому стелажі. Цікаво, куди вони багатотомник Тараса Григоровича тулять? Оповідання Чехова примушують читати в школі українською. І аналізують з учнями, наскільки майстерно в «Хамелеоні» зумів Антон Павлович прізвища смішні підбирати. Чогось у методичних порадах для шестикласників звучать виключно Очумєлов і Хрюкін? Куди ж сирітку Єлдиріна поділи?.. Геть від більшовиків. Вони ж у всьому завжди винні. Не коні. «Ач як смикає, бодай тебе за печінку так смикало», – бідкався кооператор з «Голубих ешелонів» Панча. І впевнено проголошував: «А машиніст, видно, таки більшовик».

Євроінтеграцію України Самчук ще в сорок другому передбачав. Це нам не примарне асоційоване членство в ЄС у непевному прийдешньому. Самчук смішить свого читача: «... Недавно чув: Рузвельт говорить Німеччині: «Коли Німеччина не припинить війну, я пошлю на тебе стільки-то тисяч танків...». А Німеччина відповідає: «А я пішлю на них українських селян. Вони ті танки розшрубують пальцями...». Тобто розгвинтять і розкрадуть. Плебеї. Привчили їх, що все нічиє, колгоспне... Злодії і нероби. Нездатні думати соціальними категоріями.

Георгій Іванов помер у злиднях у Франції в 1958 році. Сімнадцятилітнім його познайомили з Федором Сологубом. Знаменитий поет кинув на неофіта льодяний погляд. Простягнув кам’яну долоню. «Я не читав ваших віршів. Але, які би вони не були, – краще киньте. Ні ваші, ні мої, нічиї на світі – вони нікому не потрібні...». В 2011 році книги двадцяти п’яти найуспішніших письменників України продали в загальній кількості менше півмільйона примірників. Багато це чи мало? В роздумах над риторичним запитанням і для заспокоєння душі після знайомства з вітчизняними бестселерами ми купили в 2011 році один мільярд двісті мільйонів пляшок оковитої. І квасили. І квасимо. З вправно награними усмішками.

2012-08-10 10:14:00