“Останні два місяці ім’я голови правління ВАТ “Укртранснафта” Олександра Тодійчука не сходить з передовиць центральних ЗМІ. В дискусії навколо долі нафтопроводу “Одеса-Броди” Олександр Сергійович виступає чи не найгучнішим ньюсмейкером, критикуючи все, що не співпадає з його особистою думкою. Щоправда, тим самим він дає привід замислитись – чому державний службовець, функція якого виконувати, а не сперечатись, з таким ентузіазмом вдався у політичні дискусії, забуваючи про економіку проекту? Відповідь проста: тільки політизація питання може врятувати головного нафтотранспортника, кишеня якого вже тріщить від державних коштів”, – пишет львовская «Аргумент-газета». «Версии» публикуют эту статью на языке оригинала.
Що казати: напевно кожен з нас “не без гріха”, так нас привчила держава. Проте одна справа, коли людину на якісь протизаконні дії штовхає безвихідь, а зовсім інше, коли людина свідомо прокладає собі шлях до посади, щоб потім максимально скористатися своїм статусом. Ще гірше, коли від цього страждає не тільки держава, яка зазвичай для нас є чимось абстрактним, але й люди, які волею долі опинилися в залежності від такого хапуги. Через два роки після створення ВАТ “Укртранснафта” приходиться констатувати, що завдяки її керівникові Олександру Тодійчуку, ця компанія перетворилася саме на гальмо української нафтотранспортної галузі та чергову “чорну дірку” держбюджету.
Уважно передивляючись новини самої “Укртранснафти”, хочеться гучно виголосити: “Є ще в нашій країні справжні професіонали!”. І нафтопроводи будують, і рідну неньку до Європи наближають, і залучають до роботи провідних світових фахівців… Проте реальність та більш прискіпливий аналіз перевертають цю іділію догори ногами. Насправді, за кожним таким піар-кроком Олександра Тодійчука стоїть його власний інтерес, а приємні на перший погляд новини – не більше, ніж ширма.
Першою ластівкою, першою спробою сил для голови нафтотранспортної компанії стало ще будівництва “Одеса-Броди”. Займаючи посаду директора Інституту транспорту нафти, Тодийчук доклав немало зусиль для того, щоб взяти безпосередню участь у проекті. Як наслідок, близька до нього структура “Укрнафтогазізоляція” непогано заробила на тому, що саме їй дісталися замовлення по обслуговуванню труби.
Більш цікавою є діяльність Олександра Тодійчука вже на посаді голови правління “Укртранснафти”. Переконуючи владу у доцільності створення цієї компанії, Олександр Сергійович не скупився на обіцянки. Проте сьогодні стає дедалі більше зрозумілим, що Тодийчук переслідував у першу чергу власні інтереси.
“Західна інтеграція”
Центральною темою у виступах голови нафтотранспортної компанії стала необхідність добудови ділянки трубопроводу від Бродів до Полоцька, а згодом і до Гданська. Не зважаючи на те, що жодних економічних підстав для будівництва не було, Олександр Тодійчук наполегливо вимагав від уряду та європейських структур кошти на реалізацію цієї ідеї. Лише згодом став зрозумілим підвищений інтерес Тодійчука до новобудови. Польща призначила координатором проекту компанію “Golden Gate”, в якій, через концерн “Надра”, мав свої інтереси і Олександр Сергійович. Не важко здогадатися, що “Укртранснафта” в особі свого керівника доклала б максимум зусиль для збагачення польської компанії.
Цікавим стало і співробітництво голови “Укртранснафти” із американськими фірмами. У 2001 році компанія “випадково” отримала грант Агентства торгівлі і розвитку США у сумі $125 тис. на проведення дослідження щодо доцільності транспортування каспійської нафти нафтопроводом “Одеса-Броди”.
Олександр Тодійчук, отримавши кошти, вирішив не залишати їх в Україні, зробивши замовлення українським експертним інститутам (які перебувають у не найкращому фінансовому стані), а заплатив їх американській компанії “Halliburton Kellog & Brown”, в керівні органи якої входив віце-президент США Дік Чейні, що безпосередньо стояв за грантом. Іншими словами, Тодійчук просто “відмив кошти” американських посадовців через українську компанію. Який процент з цього отримав особисто він – невідомо, проте американці і досі підтримують свого “колегу”.
Ще одним кроком до “західної інтеграції” стало запрошення до розробки концепції бізнес-плану проекту “Одеса-Броди” аудиторської компанії “PriceWaterhouseCoopers”. За незрозумілі та неконкретні висновки, що їх експерти цієї фірми доходили майже півроку, “PWC” отримала більше $1,5 млн. державних коштів (до речі, сама “Укртранснафта” цю цифру приховує).
Знову ж таки: навіщо було передавати гроші іноземцям, коли таку ж саму роботу могли виконати і українські експерти, та ще й за менший час і більш якісно – невідомо. Проте фактом залишаються лобістські послуги, які “PriceWaterhouseCoopers” надає Олександру Сергійовичу в останні місяці. Така тенденція змушує припустити, що EUR2 млн., виділені “Укртранснафті” Єврокомісією для розробки чергового техніко-економічного обґрунтування проекту, також знайдуть свого іноземного хазяїна, а українці нічого не отримають. Ось такий патріотизм у керівника державної компанії…
Крім матеріальної зацікавленості, тісні контакти із закордонними структурами приносили Тодійчуку ще одну приємність. За неповні два роки свого “царювання” в український нафтовій галузі, голова “Укртранснафти” об’їздив чи не весь світ. З презентаціями “Одеса-Броди” Олександр Сергійович побував у більш ніж 20 містах світу. Щоправда, результату це не принесло, але нафтотранспортника це не засмучує. Коштів “Укртранснафти” вистачить ще не на один вояж її керівника бізнес-класом.
У гостях добре, дома краще…
Мандруючи світом, Тодійчук не забував і про свої українські справи. Адже бюджетні кошти розподіляються саме тут. Тому “на олівці” в героя нашого часу було декілька цілком “національних” проектів.
Один з них – побудова нафтопроводу від Жулино до Надвірнянського НПЗ. За словами Тодійчука, це надто важливий проект, адже завод потерпає від недостачі нафти. З цим не посперечаєшся: НПЗ, розрахований на переробку 2,6 млн. тон сировини на рік, в останні п’ять років жодного разу не переробляв більше 1,5 млн. тон. Але Надвірнянський НПЗ вже майже повністю приватизований, і ФДМУ має намір найближчим часом реалізувати останній невеликий пакет акцій, що належать державі. Навіщо за державний кошт будувати трубу до приватного заводу? Навіщо будувати її потужністю 4 млн. тонн, якщо максимум цього заводу на 40% менше? Така труба ніколи не буде завантажена на 100%. Та й відповіді на запитання, хто її буде завантажувати також нема.
Проте відома вартість проекту – 210 млн. грн. Якщо перерахувати, вийде, що 1 км цього нафтопроводу приблизно удвічі дорожчий за відповідну відстань того ж “Одеса-Броди”. Мінімальний термін окупності проекту – 50 років. Підрядником на будівництво вже призначена сумнівна німецька фірма. Як кажуть – робіть висновки самостійно.
Інформацію про пана Тодійчука можна також почути безпосередньо у кабінетах влади. Як розповіли у Мінтопенерго, діяльність керівника “Укртранснафти” вже давно непокоїть урядових посадовців. В Одеській облдержадміністрації повідомили, що для будівництва другої залізничної естакади для перевалки нафтопродуктів на терміналі “Південний”, нафтотранспортна компанія найняла фірму “Seatrans”. А в прес-службі “Укрзалізниці” пояснили ситуацію: “залізничні термінали мають будуватися та перебувати на балансі виключно Мінтранса. Причина будівництва нового терміналу власними силами в тому, що одним із засновників “Seatrans” є голова “Укртранснафти” Олександр Тодійчук”.
P.S. Закінчити цю статтю без висновків дуже важко. Проте і висновки робити у такій ситуації – справа невдячна. Адже це – компетенція відповідних органів, а не журналістів. Єдине, що хочеться зазначити, це те, що скривдженими, як завжди, опинилися не держава, і не держбюджет, а львів’яни, тернопільчани, хмельничани… і так до Одещини. Протягом усієї труби “Одеса-Броди” живуть люди, які часом не мають роботи і сподіваються, що коли-небудь запрацює “Одеса-Броди” і з’являться робочі місця, чи почнуть виділяти кошти на розвиток регіонів, а не своїх фірмочек керівництво “Укртранснафти”. Але якось так виходить, що про пересічного громадянина ніхто не дбає.
Про цей випадок ми розповіли не випадково. Цей приклад – не містечковий, а державний. І він буде, наче лакмусовий папірець, свідчити про те, чи є в нашій країні хоча б якась частка елементарної справедливості до тих, хто збудував об’єкт національного значення, і хто зараз очікує на те, що він колись запрацює. На нашу думку, влада хоча б з цих міркувань повинна задати ті питання, що їх висвітлено у статті, Олександру Тодійчуку. Адже ті, за чий рахунок він безклопітно жив протягом останніх двох років, мають право знати правду.