«Свобода» на чолі з Тягнибоком і Фаріон нічим особливим не відзначилися, окрім як лайками на адресу «москалів» (інколи «жидів» і «ляхів»), у них за душею немає ніяких економічних чи соціальних програм. Головне прагнення вибити «московську банду» з української влади. Під такими нехитрими гаслами “свободівці” зайняли ради трьох галицьких обласних центрів, і тепер замість «московської банди» засідають вчорашні розносники агіток, сторожі, безробітні та інші типи, які ще вчора входили до активу партії Тягнибока.
Якщо останні місцеві вибори оцінити з класової точки зору, то не важко дійти висновку, що Олег Тягнибок – це Ленін наших днів, котрий привів до влади маргінальні – з точки зору соціальної драбини – елементи. Західною Україною нині правлять кухарки, кур’єри та безробітні. Шляхетної публіки, знаменитої львівської професури відшукати не вдалося.
Цікава деталь: Дмитро Донцов, теоретик українського націоналізму, якого так активно сповідує «Свобода», був членом соціал-демократичної робітничої партії, як і Володимир Ульянов. Так що тотожностям ленінізму і тягнибоківщини дивуватися не слід.
Якщо економічна ситуація в країні погіршуватиметься, то ця ленінська спілка зі своїми пролетарськими гаслами полонить і центр України, а там – велика парламентська фракція, прижиттєва канонізація і будинок на Лазуровому березі. Кожен революціонер повинен думати про еміграцію. Бодай на період відпустки.
Але мова ж не про Тягнибока, а про виборців.
Схильність голосувати за своїх «за визначенням» притаманна правобережному виборцю з перших днів незалежності. «Комуняка» Леонід Кравчук в часи перебудови уособлював все зло, з яким боролася Гельсінська спілка, потім – Народний Рух та інші патріоти. Але як тільки Кравчукові стало вигідно, він запросто виявився своїм, взяв «на баланс» частину НРУ, і на виборах 2004 року весь регіон голосував «за Кравчука проти Кучми»… У 2009-му – «за свого Кучму – проти Симоненка».
Стати «своїм» не складно, і інструментарій добре відомий. Були б час і натхнення. А також гроші. Але ці політичні шаровари «пасують» більше провокаторам і вискочкам, тоді як добрі фахівці, сильні економісти та патріотичні політики навряд чи почали б горланити «замочи москаля у клозеті». І тому ризикують бути не почутими. Світовий авторитет – російськомовний Микола Амосов ніколи б на став популярним у цьому краї і запросто програв би вибори Фаріон. Борис Патон не виграв би у п’ятого заступника Тягнибока, головними чеснотами якого є лише нахабність та вишиванка.
Форма домінує над змістом.
Нація дедалі глибше поринає в океан спрощеного світосприйняття, у таку собі американську модель демократії, де професійні актори стають президентами, так само як і губернаторами. Рональд Рейган і Арнольд Шварценегер тому приклади. Тільки коли американці виходили з кризи, то обирали на ключові посади реформаторів і полководців. І їх не цікавило, то був янкі чи діксі.
Захід країни хоче економічних та соціальних змін, але в ході президентської виборчої кампанії люди понад усе цікавилися «чи не єврей Яценюк». Про його епатажні економічні заяви ніхто особливо не говорив, бо не цікаво. Свого часу галичани через лупу вивчали походження і Юлії Тимошенко і досі не дійшли єдиної думки. Знову форма.
Безумовно, мова як елемент ідентифікації важлива. Вона свідчить про те, чи поважає особа свою країну. В цьому зв’язку мені імпонує Микола Азаров, котрий затято намагається розмовляти українською. Його «кровосісі» смішні і, мабуть, надовго увійдуть в історію, але найважливіше, що Азаров старається. Він міг би розмовляти винятково російською, але й далі ламає собі язика та поліпшує свою українську. Він і далі повинен йти цією стежкою, не слухаючи тих, хто радить «лучше уж по-русски».
Мова (форма) важлива, але зміст має домінуюче значення. Є таке поняття, яке економічний патріотизм, інтелектуальний. Не мета цієї публікації назвати прізвища конкретних патріотів, важливо інше – змінити систему цінностей.
Віктор Ющенко і його невдале президентство таки нічому не навчили: мало бути українцем в душі і одягати три вишиванки водночас, мало говорити приємні для вуха речі, треба бути здатним на результативні вчинки.
Не словом, а ділом!
Яким ділом запам’яталося президентство Віктора Андрійовича? Зрадою Майдану, сварками з Тимошенко і ще, може, підтримкою космічного мера Києва. Візьміть будь-якого іншого політика і напишіть свої спогади про його правління. Українська опозиція нині бореться не з комунальними тарифами, не з цінами на продукти, а між собою: хто буде лідером у цій опозиції. Бо ви проголосуєте за лідера. І потім будете думати, чим заплатити за газ і за що купити продуктів для родини. Бо ж головне «замочити москаля в клозеті».