Виходить парадокс: антиринкові «борці за інтереси простих людей» у сухому підсумку лишають той-таки люд на бобах, з носом. Позаяк, пальцями правої руки поманивши його до земельної власності, пальцями лівої, скрученими у знакову українську комбінацію, красномовно тицяють під носи ефемерним власникам: зась! Власність є, і власності нема. Немає передовсім для власників, зате є (ще й як є!) для тіньового земельного ринку – багаторічного, розлогого, потужного, олігархічного, але не оприбуткованого державою, недоторканого для фіскальних органів.
Для такого «капіталізованого потойбіччя» прозорий закон про ринок земель – погибель: прибічники «первісного нагромадження великого капіталу» на селі готові кістьми лягти, аби затягнути процес, спаралізувати селянську волю прямо розпоряджатися своєю законною власністю. А тим часом майже 420 тисяч людей, тяжкими мозолями заробивши земельні паї, пішли у засвіти, так і не усвідомивши себе землевласниками.
Узаконення ринку земель сільськогосподарського призначення неминуче. На жаль чи на щастя – не про це мова: вистрибнувши з літака, парашутист, навіть майстер затяжних стрибків, мусить врешті-решт приземлитися. Надання приватній власності на землю сили закону започаткувало цей стрибок. Факт очевидний.
Щирі наміри творців урядового варіанту законопроекту про ринок земель зробити його документом всенародної праці, залучити найширші кола селянства, малих і середніх сільгоспвиробників, громадські організації, сільські громади до створення закону, магістрального для нашого економічного та соціального поступу, – такі добрі наміри варті доброго слова. «Наш законопроект не лобістський, він має стати народним. Наше основне завдання відродити українське село, розвинути агропромисловий комплекс, бо тільки так зможемо відродити загалом національну економіку, – цю заповідь, оприлюднену не раз, Сергій Тимченко знову виголосив на згадуваній прес-конференції. – Ми ставили за мету не лише пояснити суть земельної реформи, а й почути принципову думку людей, для яких ця реформа втілюється. Маємо із усіх надісланих нам пропозицій вибрати найконструктивніші і врахувати їх для розгляду законопроекту в період між першим і другим читанням. Змінити законопроект так, щоб на виході отримати ефективний закон про ринок земель, що відповідав би вимогам і бажанням усіх суб’єктів земельних відносин».
Чи вдалося досягти рівня задуманого? Щось таки вдалося. За словами Сергія Тимченка, «ми ініціювали зворотній зв’язок, і в достоту гарячих, гострих дискусіях народжувалися пропозиції до закону про ринок земель. В наше Агентство надійшла величезна кількість пропозицій – від представників малого, середнього та великого агробізнесу на селі, від громадських організацій, із середовища експертів. Усі їх ми вивчали та опрацьовували».
Найбільший суспільний відгук, наголосив Сергій Тимченко, викликала норма законопроекту про граничну величину земельних ділянок, які можна придбати в одні руки. Більшість учасників обговорення, експертів, народних депутатів зійшлися на думці, що цей показник слід істотно обмежити – від 100 до 500 гектарів. У нинішньому проекті, нагадаємо, він коливається від 900 до 2100 гектарів – залежно від регіонів. Серед багато разів повторюваних пропозицій – посилити вимоги до покупців земель сільськогосподарського призначення: дозволити купівлю громадянам України з не менш ніж п’ятирічним «стажем», тим, хто веде господарство на території певного населеного пункту не менш як 10 років, хто має відповідну освіту та не менш ніж п’ятирічний досвід ведення сільгоспвиробництва. Були пропозиції збільшити термін виплати платежу за земельну ділянку до 10-20 років, а також зменшити розмір першого грошового внеску з 50 до 15, а щонайбільше до 30 відсотків. За словами головного очільника Держземагентства, багато дискусій виникло навколо необхідності встановити нижню межу ціни на землю в перший рік відміни мораторію. Законопроект не передбачає такої межі, але були пропозиції запровадити впродовж перших 5 років ціновий мінімум на рівні величини нормативно-грошової оцінки цієї ділянки. І лише в наступні 5 років підняти цю планку до рівня експертної, ринкової оцінки.
Також викликала неоднозначний суспільний відгук норма законопроекту, що передбачає можливість зміни цільового призначення сільгоспугідь через 10 років. На думку багатьох експертів, мораторій на таку зміну має бути безстроковим. Чимало пропозицій надійшло з місць стосовно механізму фінансової підтримки купівлі землі, розвитку інфраструктури агропромислового комплексу, створення державного земельного банку – як джерела дешевих кредитів та грошової опори розвитку малого і середнього бізнесу на селі.
Аби стимулювати якомога ширше громадське обговорення законопроекту про ринок земель, фахівці Держземагентства побували в усіх областях, на багатьох сільських сходах. Це підтверджує й Андрій Кошиль, президент Земельної спілки України, заявляючи: такого широкомасштабного обговорення, яке виникло навколо положень законопроекту про ринок земель, у нашій країні ще не було. Проте, зізнається керівник громадської організації, «люди здебільшого обговорюють цей законопроект, не читаючи його, – переважно зі слів політиків. А ті, зазвичай, наганяють довкола нього багато страхів – про тих-таки іноземних інвесторів, готових ледь не оптом скупити всю землю. Хоча ідеологія цього законопроекту – зробити ринок прозорим і не дати поширитися негативним процесам, які можуть мати місце після надто тривалого мораторію».
Втім, серед прибічників заборони на купівлю-продаж землі сільгосппризначення – не лише нинішні вітчизняні «земельні барони», їхні партійно-політичні послушники та законотворці-лобісти. Вкрай стурбовані і міжнародні фінансові донори України, в особі Світового банку. Устами його директора в Україні, Білорусі та Молдові Мартіна Райзера. У своїй статті, опублікованій нещодавно в одному з українських видань, він висловлює занепокоєння, що з ухваленням закону «Про ринок земель» мораторій на продаж земель буде скасовано до створення умов для запровадження належного земельного ринку.
Далі цитую поважного банкіра у викладі інтернет-видання «Економічна правда». Передовсім, «цей законопроект накладає забагато обмежень на типи власників, які зможуть купувати землю, – пояснює Райзер. – Наприклад, виключення юридичних осіб із числа потенційних власників і цілковита заборона купівлі землі іноземними громадянами призведуть до зниження попиту і, відповідно, до збереження низьких цін на землю. Такі норми також стримуватимуть інвестування в сільське господарство, хоча такі кошти вкрай потрібні для підвищення його продуктивності». І про земельний ринок: «Ми погоджуємося з тим, що Україна не готова до цього, – наголошує Райзер. – Юридичні та інституційні умови, необхідні для функціонування ефективного ринку земель в Україні, можна створити упродовж наступного року спільними зусиллями всіх зацікавлених сторін. Українські законодавці та політики не повинні підганяти цю реформу. Ризики того, що її буде здійснено неправильно, залишаються дуже високими».
Викладену у статті позицію керівника Світового банку в Україні Сергій Тимченко потрактовує, як «його, пана Райзера, особисту думку, яка, звісно, має право на життя». «При всій повазі і вдячності за ту роботу, яку ми зробили спільно зі Світовим банком для створення та наповнення земельного кадастру, я ніколи не погоджуся з думкою Мартіна Райзера про те, що наша земля має бути у вільному продажу іноземцям, – заявив Сергій Тимченко. – Усі ми розуміємо, що ні держава, ні економіка наша, ні бізнес не готові як рівня конкурувати з іноземним капіталом транснаціональних компаній. Тільки-но ми допустимо їх на наш земельний ринок, вони дуже швидко скуплять цілі території. Маємо сумний досвід Аргентини: там сліпо довіряли порадам МВФ. А нині вся земля цієї потужної сільськогосподарської країни належить транснаціональним компаніям».
Щодо перспективи відтермінування дії закону, скажімо на рік, – керівник земельного відомства такої можливості не виключає. «Але, – наголосив, – це вже турбота депутатів. Ми свою справу зробили: постаралися підготувати максимально народний законопроект. Впевнений: на виході з Верховної Ради він суттєво зміниться. Але залишиться народним, який влаштовуватиме передовсім селянство».
«Кривий танець» і справді гарно сприймається – на сцені чи у святкових хороводах, коли десятки щасливих людей беруться за руки і творять дивовижну живу «стрічку-змійку», виспівуючи: «Ми кривого танцю ведемо, ми йому кінця не знайдемо». Але долати такими «кривуляками» буденні маршрути, а тим паче творити далекі етапні багаторічні переходи цілим суспільством – що це, як не клінічний зразок масового божевілля?
Затяжний парашутний політ – ефектне видовисько. Проте довге перебування «на підвісі», між небом і землею, таїть безліч небезпек. Найменша із них, але вельми ілюстративна для нашої теми: несподіваний сильний вітер підхоплює парашут, і той, втрачаючи керованість, шугає бозна-куди, далеко від означеного району м’якої посадки. І яким воно буде, майбутнє приземлення, – вже ніхто не завбачить.