Я з вами не згоден. Я не згоден з тим, що ми маємо запити холодним чаєм Крим і сказати, що він втрачений.
Я так не сказала. Я просто констатувала той факт, що була бездіяльність тривалий час, і в результаті отримали те, що маємо сьогодні з Кримом.
І, тим не менше, сьогодні в Криму знаходиться більше 10 тис. українських військовослужбовців, українських міліціонерів, зокрема внутрішніх військ, і сотні тисяч українських громадян, які залишаються вірними своїй державі, своєму народу. Мені здається, вже тепер всім очевидний комплекс того, що треба робити. Справа в тому, що в країні, яка знаходиться в стані війни, не варто займатися словоблуддям в ефірах. Я сповідував цей принцип, довгий час намагаючись донести не лише своє бачення, а й бачення спеціалістів, фахівців про те, що треба робити в цій ситуації. Я думаю, що кожен з нас розуміє: нове керівництво держави потрапило в надзвичайно складну ситуацію. Державний механізм фактично демонтований. Збройні сили України декілька років свідомо розвалювалися. Просто свідомо. Один із прикладів. Українські кораблі вийшли в перший день із Севастопольської бухти, але їхнього палива не вистачало навіть дотягнути до румунського порту. І тому „Сагайдачний„ пішов далі, де він був заправлений, а інші мусили повертатися. Вдумайтеся в те, яку відповідальність несло колишнє керівництво збройних сил. Очевидно, тому що воно було прямою агентурою РФ. Розвалено державне управління. Але пам’ятаючи це все, не можна не сказати про відповідальність вже нової влади. З моєї точки зору, дуже багато проблем пояснюється принципом партійних квот, які були запроваджені при формуванні нових владних структур. Це взагалі неправильно, я в цьому глибоко переконаний. Коли я був міністром МВС двічі, я не допускав жодного партійного призначення. В мене були свої плюси і мінуси. В мене були кадри класні і не зовсім, але я ніколи не допускав партійного впливу. Сьогодні ж партійні квоти пішли далі від голів адміністрацій або міністерств. Їх навіть додумалися ввести в збройні сили і в силові міністерства. Це взагалі неприпустимо, а в стадії війни це межує із державною зрадою. Бо це розбалансовує вертикаль в той момент, коли вона має бути абсолютно точною і зрозумілою, чіткою, коли мають однодумці знати ієрархію силових відомств. Далі питання: що робити? Да, є російська агресія. Да, є бажання не допустити кровопролиття, бо воно відкриває дорогу агресору до великої материкової України. Але, з іншого боку, це не означає кинути напризволяще тисячі військовослужбовців, вірних присязі. Існують аеромобільні війська, які мали з перших днів налагодити повітряний міст, які мали поставляти туди технічні і гуманітарні грузи. Існує Червоний хрест, конвой якого в перші дні мав піти і завезти туди і продовольство, а звідти вивезти сім’ї військовослужбовців, поранених, заручників тощо. Зрозуміло, що потрібно було діяти, призначаючи туди популярних міністрів оборони, популярних керівників підрозділів збройних сил, представників президента в Криму, в Севастополі і багато інших речей. Я не хочу зараз давати відповіді на всі військові питання. Я знаю лише одне – багато часу втрачено. Але Крим ще не втрачений.
Ніхто не говорить про те, що Крим втрачений, а ми говоримо про те, що потрібно зараз докладати максимум зусиль, тому що, мені здається, наша нинішня українська влада відстає днів на 10 у своїх діях.
Ви праві, 7-10 днів.
Якщо говорити про сильних керівників і недопустимість призначення в тому числі і силових міністрів за квотними принципами, то яку людину ви б, наприклад, сьогодні бачили міністром оборони, яка б могла брати на себе відповідальність?
Я не буду називати прізвища. Переконаний, що ці люди є. І їх треба шукати серед фахових військових. Я не є ультрапрофі в цьому питанні. Я знаю декілька знайомих мені професіоналів. Але таке рішення мало прийматися колегіально, порадившись із досвідченими керівниками силових структур, колишнім міністром оборони, колишніми керівниками Генштабу. І впевнений, що ми могли б знайти оптимальне рішення.
Українські військові в Криму перебувають сьогодні під шаленим тиском. Їм пропонують або повертатися на материк, або переходити в збройні угрупування РФ, або взагалі відмовлятися від звань офіцерів і йти жити серед мирного населення.
Сьогодні зранку прокинувся і побачив ці кадри, коли хлопці в Академії Нахімова, не корячись окупантам, співають гімн України. Чесно кажучи, просто сльози вишибає. На тлі просто ганебної поведінки багатьох вищих офіцерів цей вчинок просто волає до українських політиків сказати українським військовикам в Криму їхню перспективу. З моєї точки зору, кожен військовий в Криму потребує простих речей: що буде зі мною, з моєю сім’єю, чи буду я мати роботу на 20 років вперед і житло, в якому точно буде жити моя сім’я, навіть якщо я загину? Прості речі. Мені здається, вони потребують не тільки наших добрих слів в радіоефірах, але прильоту на вертольоті одного з вищих посадовців держави. Так, це ризиковано. Але вибачте, Барак Обома прилітав в Афганістан і не боявся.
У влади є пояснення. Тенюх і Ярема намагалися потрапити в Крим, але їх туди не пустили.
На літаку, правда? Літак дійсно не може сісти, бо всі аеропорти захоплені агресорами. Але вертоліт тому і вертоліт, що він може сісти прямо в військове містечко. Так, його також можуть збити. Але перепрошую, кожен із нас, захищаючи свою Вітчизну, завжди чимось ризикує. Мені здається, давно потрібно ВР або виконуючому обов’язки президента вже безпосередньо прийняти рішення про нагородження Героєм України Мустафи Джемілєва і полковника Мамчура – двох людей, які стали символами українського спротиву в Криму. Я не кажу, що вони єдині герої. Але це було б знаком того, що ми за ними слідкуємо і ми ними пишаємося. Це було б прикладом того, як мають діяти справжні українці, чоловіки в цій ситуації. Ми так багато наговорили, що треба було б зробити, і я це роблю лише тому, що такі самі слова і такі самі поради в кабінетах, на жаль, не спрацьовували.
Значить це комусь потрібно.
Та ні. Я не хочу копіювати одного політика, який напряму розказує про державну зраду і говорить, що тільки він може врятувати. Ні. Все не так легко, як комусь здається. Все не чорно-біле. Українська політика, українське життя і конкретні персонажі не є чорно-білими. Немає такого: ворог і герой. Хтось не розуміє, хтось гальмує, хтось не встигає, хтось має іншу думку. Можливо, це мені, не маючи повної інформації, бо я не є уповноважений до державних секретів, здається можливим те, про що я зараз вам кажу. Але це ж не я один. Десятки фахівців діючих і відставних, і тому мені здається, що після того, коли два тижні таких порад в кабінетах не спрацьовують, ми маємо право говорити про них в прямому ефірі, і це не буде якимось критиканством. Це буде конструктивом.
В тому випадку, якщо дослухаються, то так, а в іншому випадку, якщо не дослухаються, то питання люстрації стає надзвичайно актуальним?
Ні, є ще третій варіант – чому це неправильно? Ми не маємо монополії на істину. Можливо, я дійсно кажу щось не те, але тоді скажіть, чому цього не можна робити і що робиться краще? А питання люстрації… Це слово стало таким модним, що його ліплять куди треба і куди не треба. Я прихильник того, аби люстрація відбулася виключно в правовий спосіб. А саме, ми маємо люструвати всіх силовиків, причетних до понад тисяч програних Україною справ в Європейському суді з прав людини. Там тисячі з лишнім програних справ. Це означає десятки тисяч суддів, прокурорів і міліціонерів, які до цього причетні. Це фактично тотальна зачистка цієї гнилої, деградованої, по суті радянської НКВС, прокуратури і правосуддя. І після цього треба формувати нові закони про поліцію – національну і місцеву, про суди, про прокуратуру, набирати новий персонал через детектор брехні, вони мають погоджуватися на провокацію хабара щодо них, щорічне декларування доходів і видатків, і ми отримаємо нову силову і суддівську систему. Але люстрація до всіх решт відбувається під час виборів президента та парламенту, які потім призначають всю вертикаль чиновників. З моєї точки зору, вулиця не повинна проводити пряму люстрацію. Вона повинна це робити через бюлетені під час голосування. Скільки людей, стільки думок. Допускати пряму демократію треба виключно в той момент, коли відбувається революція, але далі має будуватися держава. Революція не анархія. Революція це дія, яка приводить нових політиків, що відповідають перед людьми.
Ви зараз самі сказали про партійно-квотний розподіл у міністерствах, який викликав багато обурення у людей, що були на Майдані. Чи мають вони сьогодні право вимагати і говорити про те, що не таких міністрів, не такої влади вони хотіли?
Вони звичайно мають право висловлювати свою точку зору. Пікети і демонстрації – все це допустимо. Недопустимо лише входити в кабінети і брати за шкірку когось, викидати, вимагати свого знайомого сотника Васю, бо він був сміливий під кулями. Смілий під кулями не значить фаховий в кабінеті. З моєї точки зору, 25 травня мають відбутися не тільки вибори президента, але і вибори парламенту. От тоді ми дочекаємося повного перезавантаження влади. І не марсіяни будуть голосувати за президента і ВР – українці. І ті, що стояли на Майдані, і ті що лежали на дивані. І вони продиктують нову владу. Якщо ця влада не справиться, значить вона піде у відставку.
Ми від кожних нових виборів чекаємо чуда, а це чудо ніяк не відбувається.
Чому? Я з цим не згоден.
У нас одне чудо в 2010 році вже було. Ми побачили, що це чудо натворило.
В 2007 році відбулися парламентські вибори, і вони не дали Януковичу збудувати диктатуру, яку він планував ще тоді. У нас біло чудо 2004 року, коли ми не дали Кучмі продовжити третій термін. Україна насправді через парламентські механізми, через виборні механізми мирно досягала прогресу. Інше питання, що не завжди якісні керівники приходили в результаті цих механізмів. Але це ж не значить, що ми маємо перейти до методів 19 століття і нав’язувати недемократичні інструменти для життя держави. Ми все-таки йдемо в Європу. Ми не повертаємося в 1917 рік.
Сьогодні відбулася дуже знакова для України важлива подія.
На четвертий місяць від початку Євромайдану.
Рівно чотири місяці тому студенти вперше вийшли на Майдан з протестами і з бажаннями жити в європейській вільній країні.
І ви кажете про чудо. Це не чудо?
Було б чудо, аби вона була б підписана чотири місяці тому, щоб не було отих сотні жертв і нашої Небесної сотні. Тому що саме таким кривавим шляхом була підписана політична частина.
Напевно немає жодної людини, яка не хотіла б уникнути цього шляху. Все, що легко – все марне. І тільки те, що важке, те цінується. Україна здобула непомітно для себе фактично незалежність, і вона не цінувалася. Ми все ще 23 роки жили формально в УРСР, яка формально називалася Україною. Але нічого з того не мінялося. Базові закони залишались радянськими. Це був радянський барак, перефарбований в жовто-блакитний колір. І тільки тоді, коли почалися цінування свободи, яку у нас крали – просто на очах забрали, коли у нас вкрали казку про європейську перспективу, люди вийшли на вулиці боротися за своє. Дуже жорстка є фраза: „Колесо історії час від часу змащується кров’ю героїв”. Криве колесо української історії зрушило з російської колії в багнюці імперії тільки тоді, коли змастилося кров’ю героїв. Я не можу підібрати слів, емоцій, які виникають кожен раз, приходячи по вулиці Небесної сотні. Я не можу вам передати словами, що я відчував в момент, коли несли труни і коли просто хлопців виносили з бою. Але це ціна. Раніше, цих 20 років суть гасла „Слава Україні! Героям слава!” розуміли лише в Західній Україні. Лише там розуміли, що це герої УПА, які були героями для кожної західноукраїнської сім’ї, майже для кожної. Тепер, коли Небесна сотня похована, фактично у всіх областях України, вся Україна отримала сенс і ціну цього гасла. Це дає можливість вимагати від політиків не забувати про ціну здобутої не ними, а простими людьми свободи. Тому наступні вибори будуть не виборами, а укладанням контракту на виконання обов’язків між переможним народом і недосконалими політиками. Мною зокрема.
Ми бачимо, що деякі частини під тиском російських військових українські військові змушені полишати. Вони полишають свої кораблі, вони покидають фактично все обладнання, оснащення частин, і зараз вже є наказ захищати техніку, зброю і не полишати Крим.
Я не є представником влади і не є військовим, який або дає, або отримує накази. Я знаю лише одне – українські війська не повинні покидати Крим. Якщо ми виведемо війська з Криму. це означає, що ми втратимо всю міжнародну підтримку в вигляді санкцій, у вигляді технічної, військової, економічної допомоги Україні в зв’язку з агресією. Країна, яка сама не захищає свій суверенітет, не може розраховувати на міжнародну підтримку в цьому захисті. Без того, щоб самим зробити свою роботу, за нас її ніхто не зробить. Це показали події на Майдані, і це показують події в Криму. Українці мають пам’ятати, що в них є багато друзів в світі, але починати і брати на себе відповідальність вони мають самі. Те саме стосується Криму. Да, напевно Міноборони мало б визначитися з тими місцями, де буде дислокуватися українське військо. Можливо, зменшити кількість військових частин і зосередити їх на основних базах, налагодити постачання, ротацію персоналу, так як це було в Косово, в Афганістані і в інших гарячих точках, і тримати свою присутність там до тих пір, поки там буде російське окупаційне військо. В разі, якщо буде досягнуто під тиском міжнародної спільноти рішення про демілітаризацію Криму, очевидно, тоді тільки разом з російськими окупантами українські військовики можуть вийти із цієї специфічної ситуації. Але просто без бою здатися і відступати – я категорично з цим не згоден.
Зараз багато дуже різних версій з приводу того, чому не придушили від початку тих 300 «зелених чоловічків», які невідомо звідки з’явилися в Криму. Що можна було цю акцію путінську придушити в самому зародку і не дати їй народитися. Є багато версій, що це планувалося дуже довго, навіть не один рік. Навіщо Путіну Крим?
Партійні квоти. Представники двох партій-переможців билися за право бути представником президента в Криму. Три безцінних дня було втрачено. Відповідно було втрачено можливість провести нового міністра, начальника міліцейського главку через кримський парламент. Така можливість була. Те саме стосується севастопольського начальника. Коли нарешті в підкилимних іграх один із кандидатів переміг, він вже не зміг навіть в’їхати на територію Криму. Вірніше, він в’їхав на територію, але вже було пізно. Але і тоді ще невідомі люди взяли ВР Криму, і рідкий ланцюжок української міліції чомусь пропускав депутатів до того приміщення. Я як міг сигналізував, тиснув. Але вважали, що все добре. В результаті крок за кроком відбулося те, що відбулося. Стосовно ідеї продовжити ретельний план – ні, цього не було. Я впевнений, що Путін почав готуватися до анексії Криму і взагалі до агресії щодо України, коли зрозумів, що на Майдані відбувається незвичайний мітинг протесту, а повстання, яке переростає в революцію. Це відбулося через місяць з початку Євромайдану. Тоді стало зрозуміло після перших жертв серед демонстрантів, вбитих снайперами, що це вже повстання і революція. І з того моменту, я впевнений, російська військова машина почала готуватися до відповіді. Відповіді чого? Я думаю, це моя особиста думка, Путін відповідає на дві речі в Криму. Він відповідає на переможний Майдан, аби він не став популярним в Росії і не повторився на Червоній площі. Для цього він викликає патріотичний сифіліс – «война», «русские», «защита соотечественников». Це захоплює голови народу, і він не думає про те, якою ціною і задля кого це все робиться. І друга мета – утримання високих цін на енергоносії. Момент, коли США домовилися з Іраном про нормалізацію торгівельних відносин, коли з’являються газ і нафта у великій кількості на ринку, ціна буде збита, і тому потрібна маленька, але затяжна війна. Ці дві причини – патріотична хвиля русского народа, який забирає нібито свою землю, і бажання утримувати на високому рівні ціну на енергоносії, що формують величезною мірою російський бюджет, – і є відповіддю на питання, чому Крим.
Путін же міг передбачити як політик, який не перший рік, а третій підряд раз має пост президента Росії, а фактично четвертий, коли він був ще прем’єром і мав всеосяжні функції, що світова громадськість відреагує саме так, як вона сьогодні відреагувала.
Думаю, що про це треба поговорити дещо пізніше. На що собі розраховував Путін і що вийшло насправді, ми сьогодні до кінця не знаємо, які санкції запроваджено міжнародною громадськістю. Заяви з телевізора викликають лише криву посмішку. Якісь конкретні санкції, які болючі для осіб, але не для Кремля і не для Росії. Але санкції щодо рахунків, щодо торгового ембарго розвалили Радянський Союз. Це дуже серйозна річ. З усіх джерел надходить інформація про те, що «фонд грядущих поколений», тобто надприбутки з російських енергоносіїв знаходяться в банку Нью-Йорка. І саме про них йдеться, коли кажуть про можливість замороження російських рахунків за кордоном. Коли говорять про ембарго, це про торгівлю енергоносіями. Тому давайте почекаємо і побачимо, що відбувається насправді. Поки що ми бачимо лише вершечки айсбергу двох колосальних світових потуг так званого Заходу і РФ. Чесно, дуже хотілося б, щоб Україну залишили в спокої від цих протистоянь політичних гігантів.
В тому-то вся і справа, що зараз говорять, що Україну не залишать в спокої, і Крим це не єдина територія, яка цікавить сьогодні Путіна.
Насправді є питання між Кримом і Придністров’ям. Це дійсно є питання.
У Міноборони кажуть про те, що є загроза нападу Росії будь-якої миті на материкову частину. Чи відомо вам щось про те, наскільки глибоким може бути втручання Путіна в материкову частину?
Я вам скажу дивну на перший погляд річ, але вона точно передає істину. Ніхто не знає, навіть найвище керівництво Росії, чи буде ця інвазія, бо все вирішує один чоловік. Це Путін. Ніхто, навіть найближче його оточення не знає, як далеко він зайде. Ми просто маємо бути до цього готові. Я особисто думаю, що все буде вирішуватися іншим шляхом. Подивіться події в Криму, це ж не вперше. Хочу вам нагадати, можливо, ви забули: ще в січні 1991 року. за Радянського Союзу, в Криму був перший радянський референдум про відновлення АРК. Тоді виникло поняття «мєшковщіни» – президент Криму Мєшков. Дестабілізація політичної ситуації, бажання відколотися від України було дуже схожим, щоправда без міжнародної окупації. А потім був в Україні обраний президент, новий парламент, новий уряд, кримська делегація була викликана в Київ – на закритому засіданні пройшла грізна виховна робота, і проблема Криму була вирішена. Крим буде там, де будуть кращі стандарти життя. Якщо нова Україна після президентських, парламентських виборів почне реформи, боротьбу з корупцією, злочинністю, забезпечить спокій на вулицях, Крим буде тут. Якщо наші політики і далі будуть брехати і красти. ми будемо втрачати область за областю. Тому реформи, реформи, реформи.
Зараз, коли Україна опинилася перед загрозою втручання в материкову частину, що має зробити нова влада для того, щоб не допустити сепаратистських настроїв, щоб не допустити розмов і навіть не допустити ідеї проведення референдумів?
Насправді тут багато робиться. Насправді центральна влада дала дуже позитивні сигнали для Східної України. Призначенням окремих голів обласних адміністрацій, як Коломийського і Тарути, в дві ключові області сходу України дали сигнал: ніякі бандерівці не будуть вам диктувати життя. Ніяких нав’язувань західноукраїнського життя на сході не буде. Ніяким нищенням пам’яті, мови, традицій ніхто не збирається займатися. Ми єдина країна. Дуже потужна кампанія солідарності в ЗМІ, серед культурної еліти, серед політичної еліти, яка фактично визнала особливості південно-східної України, російськомовної частини населення, була дуже важливою. Також було покладено вето на абсолютно неактуальну зміну мовного закону. Було продемонстровано щире бажання спілкуватися зі східними братами навколо нового українського дому. І мені здається, саме тому ситуація налагоджується. На сьогоднішній день можемо сказати, що внутрішня п’ята колона є мінімізованою до тих десяти відсотків совків по вибору. На сьогоднішній день вдалося нейтралізувати екстремалів, так званих «руссо туристо», які зі зброєю, арматурою, у вигляді диверсійних загонів проникали через фактично відсутні українські кордони. Сьогодні кордон вже стабілізований. Сьогодні міліція прийшла до пам’яті. Сьогодні спецпідрозділи СБУ, МВС працюють щодо організаторів заворушень, особливо іноземних, а також вилучають кожен день і затримуються диверсійні групи зі складами зброї і різної амуніції. Все нормалізується. Цілісність України залежить від темпів реформ. Буде жити краще Україна – буде в повному своєму складі разом з АРК. Буде продовжуватися бардак і дерибан – Україна буде танути на очах.
Ви сказали, що повертаєтесь у велику політику, але не сказали про те, що збираєтесь балотуватися в президенти України. Які ваші перспективи в великій політиці?
Буквально вчора в мене відбувся остаточний фініш в питанні верховного судилища. Вчора знаменитий на весь світ Печерський суд скасував всі мої вироки і визнав мене повноцінним громадянином України з усіма правами і обов’язками. Я дуже серйозно ставився до цієї події, бо це знаменувало великий шматок мого життя, моєї родини, моїх друзів. Відтак я дійсно повертаюся в активну політику. З політики я нікуди не йшов. Навіть сидячи 1,5 року в камері смертників, але не міг бути неактивним. Мені пропонували певні посади. Я вважаю, що після такої довгої перерви нормальний політик має не через призначення зайти назад в політику, а через обрання. Я маю отримати мандат довіри. Я вважаю сьогодні безвідповідальним балотуватися в президенти. На моє глибоке переконання у нас є достойні кандидати, які мають крупні партії. Президент без власної партії, представленої в парламенті, є просто марнота особистих інтересів. Ярмарка тщеславия. Я впевнений, що про таких кандидатів в президенти вже наступного тижня ми дізнаємося. І є серед кого вибрати. Хоча рекомендую вибирати не між прізвищами, а між їхніми програмами і командами. Про особисті плани скажу так. Мені поступило дві пропозиції. Перша – спробувати себе в якості кандидата на посаду київського міського голови. А це лише на один рік обрання. В силу того, що у нас дострокові вибори, і кияни будуть обирати мера на рік. І цей рік вони могли б подивитися, чи здатен Луценко відновити безпеку на вулицях через створення муніципальної поліції, чи здатен він дати бюджет Києва простим людям для їхніх дахів, їхніх ліфтів, їхнього прибудинкового асфальту, дитячих площадок тощо. Також я хотів би запропонувати їм припинення розкрадання Києва. Бо що б не говорили про Луценка, я маю свої мінуси, але мій точний плюс – при мені красти неможливо. Я б хотів зламати чиновницький безпредєл, який не дає жити простим людям на кожному кроці. І такий революційний злам цієї чиновницької системи також входить в мої наміри. Сьогодні я не прийняв остаточного рішення. Я хочу походити між киян, поспілкуватися з ними не формально, не на зустрічах, в клубах тощо, а на вулицях і почути їхню думку. Якщо їх цікавить таке рішення, я прийму відповідне рішення, і ви про нього дізнаєтеся. Друга пропозиція пов’язана з необхідністю формувати нову політичну партію, яка буде в повній мірі відображати нову Україну. Після Майдану стало зрозуміло, що є суспільне замовлення на партію середнього класу, на антикримінальну партію, на партію деколонізації України, на партію об’єднання України і припинення української війни. Хоча, чесно кажучи, я думаю, що ці два завдання можна об’єднати в одне. Адже від того, кого столичні жителі оберуть міським головою, буде залежати не тільки доля Києва, а і доля України. Це буде сигнал для всієї держави про те, що ми єдиний народ. Людина, яка б перша сказала про припинення української війни, була б доброю відповіддю для Одеси, Дніпропетровська, Києва і Львова. Успіх реформ в Києві міг б бути доброю відповіддю всім іншим містам України про те, що ми можемо. Київ це локомотив України, який може першим зробити те, що потім зробить вся Україна. В мене є достатньо енергії, великий досвід, бажання. Якщо я відчую підтримку, я зроблю цей крок і заявлю про це публічно.
Слухач: Ви сказали про міліціонерів, які буцімто повинні були чинити супротив «зеленим чоловічкам». Але ці чоловічки не прилетіли з Марсу, вони переходили кордон. А кордоном займається пан Литвин. Прикордонники повинні виконувати устав гарнізону та караульної служби. Чому жоден з них не виконав присягу?
Насправді я сам також постійно питаю: невже і сьогодні Литвин потрібен країні? Бо революція зелених фуражок також, здається, давно назріла. Бо вже дуже довгий час еліта прикордонних військ використовує зовнішні кредити на розбудовування кордону, а кордон ми поки що бачимо дуже прозорим. Хоча, з іншого боку, ви неправі. Опір чинився на Керченській переправі, але, на жаль він був недостатній. Не тільки прикордонники в тому винні. Є ще таке поняття, як внутрішні війська, інші підрозділи збройних сил, які мали забезпечити територіальну цілісність країни від окупантів.