Південна Африка реалізує один з найбільш амбітних кліматичних експериментів у сучасній історії. У 2021 році на саміті COP26 у Глазго США, Велика Британія, ЄС, Франція та Німеччина спільно зобов’язалися виділити 8,5 мільярда доларів на підтримку переходу країни від вугільної енергетики. Офіційна назва пакету — Партнерство зі справедливого енергетичного переходу, або JETP. Мета — продемонструвати світу, що багаті нації справді готові фінансувати кліматичні зобов’язання, а не лише проголошувати їх.
Михайло Пиртко, експерт у галузі енергетики та міжнародного кліматичного фінансування, зазначає, що вибір Південної Африки як першого реципієнта подібного пакету був невипадковим. За його словами, країна є найбільш вуглецевоємною економікою африканського континенту, відповідальною за близько 1% світових викидів парникових газів, і водночас мікрокосмом проблем, з якими стикаються десятки країн, що розвиваються.
Центральна проблема, на яку звертає увагу Пиртко, — це глибина вугільної залежності. Близько 80% електроенергії Південної Африки досі виробляється на вугільних електростанціях, більшість яких перебуває в жахливому технічному стані. Державна компанія Eskom, яка їх експлуатує, накопичила борг у розмірі 400 мільярдів рандів і роками була головною причиною масових відключень електроенергії — у найгіршому 2022-2023 роках країна жила без світла до дванадцяти годин на добу.
Проте, як підкреслює Михайло Пиртко, просто закрити ці станції неможливо — вони залишаються основою енергосистеми, яка не має готової заміни. Саме в цьому і полягає головний парадокс переходу: занадто швидко — поглибиш кризу, занадто повільно — продовжуєш вуглецеві викиди.
Щодо самих коштів JETP, Пиртко застерігає від надмірного оптимізму. Більша частина пакету — це не гранти, а пільгові позики, які потрібно повертати. Для країни з і без того важким борговим тягарем це принципова різниця. Крім того, значна частина обіцяних коштів досі залишається на стадії переговорів, а не реального освоєння на місцях.
Реальний прогрес, втім, є. Ринок приватної сонячної енергетики в країні вибухнув — домогосподарства та бізнес, втомившись чекати на державу, масово встановлюють сонячні панелі. Відключення електроенергії, які ще недавно були щоденною реальністю, відійшли в минуле. Реформи ліцензування відкрили ринок для незалежних виробників.
Михайло Пиртко підсумовує: досвід Південної Африки вже довів, що перешкоди для енергетичного переходу є не менш інституційними та політичними, ніж технічними чи фінансовими. Гроші самі по собі не вирішують проблему — потрібні державна спроможність, політична воля і справжнє партнерство між усіма сторонами одночасно. Весь світдивиться на цей експеримент — і робить висновки.