Письмо в редакцию

«Революція», про яку так довго говорили меншовики, не відбулася. Вийшов пшик, гора народила мишу – кажуть в Україні у такім разі.

Однак 16 вересня продовжує існувати у двох вимірах: у реальному – для тих, хто це бачив, і у віртуальному – для тих, хто цього не бачив.

У першому випадку мають місце факти, у другому – міфи, причому, як це характерно для самої природи політичних легенд ще з часів Гебельса, чим вони безглуздіші, тим начебто правдоподібніші.

Міф№1.

Йдеться немало і небагато – про політичну кризу в Україні. Після 11 років мирного розвитку – і раптом сповзання до ескалації, що таїть загрозу громадянської війни, як це, зрештою, часто бувало і є по усьому периметру українського кордону у пост-радянський час і на посткомуністичному просторі. Аргумент для такого катастрофічного висновку – демонстранти вийшли на київський майдан.

Не можна не погодитися із політологом Видріним, що для нормальної демократичної держави вуличні походи – не те що безпечне, а необхідне явище. Практика свідчить, що у здоровому західному суспільстві таких масових заходів має бути щонайменше 6-8 у рік. Коли їх немає – влада дуже стурбована, чи, мовляв, не замишляють щось підпільно бунтарі.

А вони, бунтарі, завжди мусять бути. Різниця лише у тому, що при тоталітаризмі вони сидять у тюрмі, а при демократії – на вулиці. Різниця, зрештою, лише у тому, що у першому випадку, як це було зовсім недавно, їх влада терпіти не хоче, а у другому – терпіти мусить, як це маємо нині.

Міф №2.

Йдеться про те, що причиною протестів є погане життя народу, а метою – краще життя рідного народу. І хто очолює цей всенародний похід до раю земного? Звідки такий новітній Олекса Довбуш зголосився, що заступається за бідних?

Такою месницею назвала себе товаришка знедолених трудящих мас Юлія Володимирівна Тимошенко. Гарна би казочка вийшла про українську Жанну д»Арк, якби не отакий штришок із власного зізнання нашої героїні, зафіксований в оплаченій і замовленій нею книзі Р. Лози «Невьшолненньй заказ»: «Ценою невероятных усилий (нужно ли рассказывать о них сейчас?) корпорация, которую я сама создала, имела годовой оборот десять миллиардов долларов. Тогда зто было крупнейшее предприятие не то что в Украине, во всем СНГ не было ничего подобного».

Найбагатша в СНД революціонерка виходить. От де собака зарита.

Так глибоко зарита, що біографи Юлії Володимирівни із Генеральної прокуратури понад 100 томів присвятили пошуку цих «собак». Сприймати отаку мільярдершу на чолі боротьби із бідністю – те саме, що, за широко відомою бувальщиною, зустріти рецидивіста у ролі вихователя молодшої групи дитсадка.

Міф№3.

Йдеться про те, що та сама Юлія Володимирівна у побутовій свідомості наївних галичан сприймається щонайменше як внучата племінниця самого головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Якщо ви на львівській клумбі би наважилися проінформувати тутешніх завше екзальтованих та вічно революційних бабусь, що пані Тимошенко така сама бандерівка і націоналістка, як Папа Римський – араб і мусульманин, вам би зі всією патріотичною ненавистю могли очі вицарапати: «всенародна» любов – велика сила!

Міф №4.

Йдеться про те, що вищим проявом громадянської самопосвяти та дерзновенного злету революційної незламності вождів нашого гібридного націоналістичного пролетаріату є розбивання туристичних наметів прямо на проїжджому полотні стрімких київських магістралей та спільне переспання у цих шатрах разом з улюбленим народом його вірних слуг-депутатів.

Однак, на цей «безприкладний героїзм» у київського міського голови (до питання про те, хто і чому не спить вдома, президент не має жодного відношення) виявився свій погляд. Акт «революційної самопожертви» він розцінив як дрібне хуліганство і посягання на громадський спокій довірених йому киян, у зв»язку з чим туристично-спортивні малі архітектурні форми були прибрані із тих асфальтівок, якими безупину тисячами гасає незліченний київський автовир.

Найвищий авторитет як для наших борців-опозиціонерів, сам американський посол розмірковував вголос, що якби хтось розбив палатку на людній авеню у Вашингтоні і пояснював усій світовій громадськості, що він тим самим хоче підняти рівень життя народу чи розпочинає революцію, ним би тут же зайнявся перший-ліпший коп і потягнув би глашатая до найближчої буцегарні. Демократія – це закон і здоровий глузд, згідно з яким дороги є для того, щоб ними їздили машини, а не спали «революціонери».

Міф №5.

Йдеться про те, що у ході оголошеного «повстання» захід повстав проти сходу. Майже, як це було у ще не сполучених Штатах – тільки там південь воював із північчю.

Легенда скомпонована таким чином, що повстанці-западенці на київських майданах рвуться у Європу і НАТО, а обласні депутати зі сходу цілком серйозно приймають (і справді приймають) резолюції у відповідь про своє гаряче і палке устремління слідувати за «батьком» Лукашенком у союз нерушимий.

А тим часом на європейську площу вивів свою «молодечу» ватагу не хто інший, як твердий і щирий «натовець» товариш Симоненко, у безсмертних комуністичних рядах якого ви знайдете ще чимало комсомольців, які вам розкажуть, як вони Зимовий брали чи на третьому з»їзді Володимира Ілліча слухали. То проти кого ви дружите, панове луганські чи дніпропетровські депутати?

Міф №6.

Йдеться про те, що «повстали» не просто недоплачені, між іншим, «Батьківщиною» куплені «революціонери». А весь народ наш славний, багатостраждальний. Не більше і не менше. Народ. Піднявся і пішов за Юлією Володимирівною та її мільярдами.

А офіційна статистика дає цифру: в акціях протесту по усій Україні 16 вересня взяли участь біля 40 тисяч чоловік.

Це скільки виходить? То понад 0,1 відсотка населення держави. Нехай органи, які рахували, прибрехали удвічі – і було там народу понад 0,2 процента.

Абсолютна згода, що це теж народ. А хіба решти 99,8 відсотка громадян – це не народ? А він повставати не хоче.

А якби й повстав, то де Юлія Володимирівна взяла би стільки палаток для всенародного спання на революційному асфальті?